Глава 10

Безмежно радію, що ліфт знову справний. Хоча всередині закрадається думка, що все було спеціально влаштовано. Але вона, либонь, хибна. Це проста випадковість. Значна частина подій зі життя - випадковість. Не варто фантазувати зайве.

Тому викидаю подібне з голови та звертаюся до Віталія, який стоїть із холодним обличчям.

- Можеш віддати таблетки?

- Ти бачила, куди я їх поклав.

- Я не буду пхати руки до чужих кишень! – протестую та одночасно нічуся. Уява малює пензликами картину, де мої руки … Але декілька хвилин тому він дозволяв собі таке, що залізти до нього в кишеню, то малесенька дрібничка. Раптово на щоки падає мак.

- Я дозволяю, - обертається до мене, але я гордо відвертаюся.

Але скільки можна ставити мене у незручні ситуації? Злюся та одночасно чомусь згадую його поцілунки... Моє обличчя палає.

- Тримай, - виймає палетку та дає мені.

Я беру, а лице ховаю за волоссям. Мої червоні щоки мають залишитися секретом.

- Дякую, - бурмочу та цієї миті відкривається ліфт.

Біля рецепції стоїть Люда, яка сьогодні демонструє свою фігуру за допомогою багряної сукні, яка настільки коротка, що аж мені чомусь стає бридко та соромно. Таке носити в офісі…

Вона дивиться, якісь документи, але коли помічає нас, то злісно зиркає. Її шпилькуваті очі спрямовані на мене. Аж відчуваю їх тілом… Ревнощі.

Ось, ідеальна дама для Віталія. Якби він би з нею у ліфті застряг, то… Навіть не хочу вимислювати.

Я одразу лечу до свого робочого місця, а Хвильового зачіплює словами працівниця з відділу маркетингу.

Коли сідаю за своє місце, то насуплююся. Підпираю щоку рукою та закусую губу.

Мені до біса ніяково. "Пригода" у ліфті залишає незбагнений осад із дивним присмаком. Наче солодко, але одночасно, мов куштую щось гірке. Гірко-солодке. Нагадує 99% чорний шоколад. Пахне неймовірно, а ось на смак… Не кожному зайде.

Але на ті дії він має право, а мені треба мовчати.

Виймаю зелену таблетку та закидаю до рота. Беру білу чашку, яка стоїть біля тонкого монітора, та запиваю ліки залишками зеленого чаю, якого там буквально на два ковтки. Цього достатньо. Тепер чекаю поки біль складе свої речі до валізи та піде.

Подібні «напади» Віталія лише початок. "Щупає" ґрунт. Хоча варто дякувати, що не каже одразу знімати труси та ноги розсувати. Чинить м'якше, але це його не робить благородним, навіть на краплю.

Двері відчиняються. Заходить Віталій. Я навіть очі не підіймаю, бо чую, що це саме він.

- Тримай, бо сильно кисла, - кладе на чорний стіл батончик "Баунті".

- Дякую, - здивовано бурмочу я.

- Випила таблетку? - стоїть біля стола та запихає руки в кишені.

- Угу.

- Глянь на мене, - наказує Хвильовий.

Хочу проігнорувати його, але корюся своєму «повелителю».

- Піди зроби собі чаю чи кави та перепочинь. А як стане легше, то тоді берися за роботу.

- Ок.

Хвильовий різко ховається за дверима кабінету, а я йду на кухню. Заварюю собі кави та сідаю радувати себе зайвими калоріями.

За мить жую батончик. Солодке в роті підіймає настрій. Тому трішки стає простіше, та одночасно повністю відпускає голова. Більше нічого не ниє та не гупає.

Роблю останній ковток запашної арабіки, як тут до приміщення заходить Люда. Вона хоч і струнка, мов берізка, але якось тут із нею стає тісно. Займає собою весь простір, захоплює його та анексує…

Одночасно жбурляє свій коронний невдоволений погляд у мою сторону та питає:

- І  як воно було?

- Що? - не розумію, що має на увазі.

- Застрягнути в ліфті, - ставить грітися чайник та сипить до чашки розчинну каву.

- Жахливо та страшно.

- Але ти ж не сама була, - обертається та демонструє свою карколомну фігуру. - Ти була з Віталієм, а з таким чоловіком чогось боятися – гріх.

Ще мені не вистачає ревнощів Людмили та заздрощів, що не вона на моєму місці. Якби моя воля, я б із радістю віддала їй свою роль. Хай фіктивно виходить за нього заміж та народжує…

- Не сама, але…

- Так чому ти звільнилася з колишньої роботи? - не дає мені договорити. - У тебе там була доволі висока посада…

- Це особисте, - встаю я та беру чашку. Мию її та ставлю на місце.

- Ясно, - хитро розтягує коралові губи. – Не поділишся зі мною?

- Вибач, але треба працювати, - направляюся до дверей та вилітаю з того душного приміщення.

Моя інтуїція лепече, що варгата Людочка принесе мені багато халеп. Я не знаю, що вона утне, але її ревнощі відчуваю за п'ять стін. Але до біса її!

На щастя, день минає швидко. І коли опиняюся вдома, то тямлю, що сьогодні п'ятниця, а попереду два вихідні. Це підносить ледь не до небес. Висплюся за ці дні та трішки забудуся все, що так не хочу згадувати.