Глава 9

Наступні два дні минають так спокійно, що аж підозріло. У голову через це лізуть недобрі думки, які намагаюся викидати. Ледь не вигортаю звідти уявним віником, але марно. Вони не бояться його та одночасно кричать:

- Перед бурею завжди штиль.

Штиль. Але хай він тягнеться якнайдовше, адже зараз таке враження, що я проста секретарка Хвильового, яка приносить улюблену каву та виконує нескладну монотонну роботу, що інколи злегка стає скучно.

Віталій жодним чином не звертає на мене увагу. Ну хіба коли виходить та заходить зі свого кабінету, то метає незбагнені позирки. Але це краще, аніж те, що було в перший робочий день – зухвалий поцілунок.

Здається, що навіть нема ніякого контракту. А якщо мені це все наснилося? Не траплялося ніякого ДТП, а просто прийшла сюди за оголошенням… Хочеться такого, але марні думки.

Хвильовому, на щастя, зараз не до мене. У нього шалений графік. Бігає, як хом'ячок у колесі. Справжній бізнесмен. Навіть злегка стає його шкода, але як тільки згадую те, що він від мене хоче, то спалахую ненавистю. Біснуюся.

Я, Таня, Наташа та Амура сидимо у кафе. Зараз обідня перерва, яку використовуємо правильно - підкріплюємося, а також ляскаємо язиками.

- А я думаю, що колишня секретарка Віталія звільнилася через те, що їй не вдалося його звабити, - каже Амура, поправляючи своє біляве волосся. - Я так у цьому переконана, що ладна зробити ставку на тисячу гривень.

- Та нічого вона там не хотіла, - заперечує Наташа. - Вона пішла, бо десь кращу посаду знайшла.

- Ні, вона за ним падала, - переконує Амура та звужує очі.

- А ти звідки бачила? Невже з бухгалтерії кращий кругозір, аніж із рецепції?

- Виходить, що так, - закочує вона очі. - Ти хоч і на рецепції весь день стовбичиш та наче всіх бачиш, як на лодоні, але на таке треба мати чуйку. Я відчуваю, хто з ким мутить та може замутити.

- Та невже? – втручається Таня. - Тоді розкажи нам про можливі пари. Цікаво послухати.

- Хммм, - задумується вона та підозріло зиркає на мене та таке випалює, що я ледве не захлинаюся чаєм. - Думаю, що Артур запав на Улянку.

- Та він такий, що під кожну спідницю хоче свої пальчики встромити, - махає головою Наташа. - Хоча винятком є наша Людочка.

- А чому? Вона гарна, - встряю я в розмову. - Ефектна дама.

- Ой, ефектна, - запихає Наташа то рота шматочок торта. - А толку з того? Ну худа вона, мов вобла засушена, ну накачала ті вареники на обличчі та наростила волосся до дупи… І що? Щось мужики її не хочуть брати.

- Ну може хтось і хоче, але вона вередлива, - підкреслює Таня. - На Віталія метить… Чекайте, а може минула секретарка через неї пішла? Я колись чула одну цікаву плітку, що начебто у них був якийсь конфлікт…

- Ніяк не можу прокоментувати, - хмикнула Амура. - Але Люда противна. Її треба остерігатися. А особливо тобі, Уляно. Ти вже тій варгатій рибі фари муляєш.

- Та знаю, - мотаю головою. - Вона тільки мене побачила, то почала фиркати.

- Менше з нею контактуй та все буде ок, - радить секретарка Артура.

- Сподіваюся, що колись її викинуть із роботи, - каже Амура, роблячи хвоста на голові, який їй не сильно личить. Але інколи на першому місці варто ставити зручність, а не ганятися за красою, яка швидко минає.

Ми йдемо з кафе. Дівчата одразу біжать до офісу, а я прямую до аптеки за знеболювальним, бо шалено тріщить голова. Нові подруги дали годину тому цитрамон, але він мені зовсім не допоміг. Дві таблетки лише змарнувала, а тому чимчикую за чимось сильнішим.

Невдовзі тримаю обітовану коробочку та мрію скоріше дійти до робочого місця та випити ліки, бо так гупає в голові, що аж темніє в очах, а у вухах шумить…

Напевно так реагує мій організм на майбутню зміну погоди. Сьогодні дивилася прогноз, то синоптики там сказали, що завтра розпечене бетонне місто гаситиме сильна гроза. Нехай дійсно трішки піде дощ, бо таку спеку немає сил терпіти.

Хоча зараз більше дошкуляє голчастий біль. Ледве тягну ноги. Кожний крок – гуп, який пульсує у скронях та прокочується далі – аж до потилиці.

- І що робила в аптеці? - нізвідки з'являється Хвильовий.

Ще його не вистачало - вишенька на торті. Я підіймаю голову, яка розвалюється на друзки.

Чоловік мене дратує. Бісить його ідеальність та красива усмішка. Не можу дивитися на Віталія з такої близької відстані, бо одразу наповнююся такими різними емоціями, що хочеться несамовито заверещати.

Виникає бажання поставити йому зустрічне питання на кшталт:

- А що ти робиш біля аптеки?

Не можна загострювати ситуацію, але язик чухається. Несамовито свербить, як ділянка шкіри після укусу комара. Просто хочеться взяти та ледь не роздерти до крові, аби загасити те відчуття.

Настільки сильно про це думаю, що навіть не помічаю дошкульний головний біль, який танцює в голові, мов Пеннівайз.

- Знеболювальне купувала, - відповідаю йому, показуючи зелену коробочку.

- Що в тебе болить?