Глава 8

Продовжую йти набережною, яка своєю атмосферою вгамовує нерви. Тягнуся вздовж річки та думаю про щось хороше та далеке від повсякденних проблем, які постійно ходять п’ятками.

Згадую, що хотіла зробити тирамісу. Навіть учора вранці для цього купила потрібне печиво, але коли думала приступити до приготування, то у двері постукала Ліза, яка за руку потягнула мене до ательє, а там…

Знову натикаюся на аварію та Хвильового. При згадці про останнього, то злегка тіпає. Бізнесмен, який може дозволити собі абсолютно все…

Хоча не полишає думка про наступне - навіщо йому шлюб, а тим паче дитина? Що це дасть мажору? Для чого робить?

Досить! Зупиняюся. Зариваю руку у розпущене волосся, яке від легенького вітру танцює. Поправляю його, але марна справа. Раптово набігає ще більший порив, що наводить на голові цілковитий хаос.

Повертаюся до річки та не перестаю дивуватися наскільки вона красива, могутня та глибока. Велика блакитна артерія, яка жваво тече до моря, розпріснює його та поповнює запасами води.

Очі падають на ноги, які взуті в чорні туфельки. Тільки зараз доходить, що пальці плачуть, а п'ятки ниють.

Я пройшла доволі велику відстань на високих підборах та так була завантажена своїми думками, що навіть не помічала біль, який зараз неприємно огортає ноги.

Обміряю відстань, яку треба подолати, щоб повернутися назад - чимало. Вона стане фатальною для зародків мозолів, які розцвітуть кров'ю ще на половині шляху. І що чинити?

Скидаю туфлі та йду боса. Це найкращий варіант, що зараз є. Бетонне сіре покриття злегка пече, але це відчуття приємне. При тому набагато краще, аніж у туфлях, які тримаю в руках.

Паралельно помічаю на собі погляди людей, які не приховують своїх емоцій – здивовані.

Гадають, що я чудна. Просто обираю менше зло, яке принесе не так багато шкоди.

Коли підіймаюся до річкового порту, то застрибую назад у туфлі та сідаю на лавку, щоб викликати таксі. Воно прибуде на вказану мною точку лише через десять хвилин, а тому, поки воно губиться в заторах, сиджу та чекаю.

Позираю на смартфон, як на екрані випливає від сестри.

- Ти не повіриш, кого я побачила на пошті!!!

Я відкриваю повідомлення, яке мене інтригує та запитую:

- Кіану Рівза?

- Ні, твого колишнього - Олега.

Така новина не викликає у мене жодних емоцій. Він моє невдале кохання, яке принесло лише сльози та страждання.

- Прикольно, - відписую я.

- Але він мене не впізнав. Забрав свою коробку та полетів.

Нахмурююся. Забрав коробку? Він же живе в іншому районі міста.

- Ясно. Ну хай забирає.

- Улько, а ти коли будеш? Як твій день? Можна ввечері зайти до тебе на чай? Владік знову на роботі до пізньої години.

- Я буду десь через хвилин сорок. Добре.

Відписую сестрі та отримую дзвінок від таксиста, який мене вже очікує.

Я ледве доходжу до авто та камінцем падаю на заднє сидіння, а коли зачиняю двері, то краєм ока ловлю чоловіка в костюмі, який слідкує за мною… Чи здається… У горлі пересихає.

- Вулиця Квітенка, будинок 23А, перший під'їзд? - питає таксист, відриваючи мою увагу від незнайомця.

- Так, - відповідаю я та повертаю голову до місця, де стояв невідомий, але там уже нікого. Чудно.

Дорогою я просто дивлюся у вікно. Пейзажі міста стрімко змінюються. Спочатку гомонить жвавий центр, де куча людей, які кудись поспішають.

Потім перед очима розгортається менш активні вулиці, а там миготять спальні райони, та авто завертає до мого двору, де стоїть моя рідна висотка.

На дворі досі парко. Таксі за спиною різко від'їжджає, підіймаючи куряву, яку вітер несе у мене. Починаю кашляти та відчувати пісок під зубами. Внутрішній голос жабокрячить лайливі слова.

Але стоп… Уляно, це не найгірше, що сьогодні з тобою стається, а тому досить бідкатися!

Заходжу до квартири, де пахне моїми парфумами, та одразу роздягаюся. Хочу йти в душ, бо відчуваю себе сьогодні максимально брудною, але тільки хапаюся за ручку, то у сумці пищить телефон, який мені одночасно нагадує, що я маю написати Віталію.

Беру смартфон. Хвильовий мене випереджує.

- І навіщо було йти босою? Хочеш правцем заразитися?

Здіймаю брови від прочитаного та питаю.

-  Невже ти слідкуєш за мною?

- Так, - приходить відповідь, а за нею наступне. - За тобою від учорашнього дня стежать.

Стає ніяково та одночасно зиркаю у вікно. Дивлюся, чи там не літає якийсь дрон.

- Для чого?

- На всякий випадок. Ти так мені не відповіла за ходьбу без взуття.

- Натерла ноги. Не могла йти у туфлях.

- Жіноча логіка вражає. І навіщо було пертися так далеко на високих підборах?