Глава 7

Хоче щось додати, але тут приходить Люда. Доволі висока блондинка з сірими очима, пишними губами та з карколомною фігурою постає перед нами. На ній червона сукня, яка підкреслює кожний вигин її стрункого та доглянутого тіла.

Людмилі не більше тридцяти років. Видно, що вже зріла дама, яка знає собі ціну та не вилазить зі салонів краси.

За такими панянками  чоловіки стеляться, мов дикі суниці, що пускають свої цупкі вусики землею та намагаються якнайшвидше вкоренитися.

- Добрий ранок, Віталію, - вітається вона дзвінким голосом та удає, що не помічає мене. Стріляє очима. Заливає до мого майбутнього фіктивного чоловіка, але він не реагує на її облесливі чари. Скоріше відходить на крок, адже від неї несе нудотно-солодкими парфумами, які душать та псують ефектний образ.

- Вітаю, - відповідає він. - А я на тебе чекав.

- Та невже? - загоряються її очі, мов новорічні вогники на ялинці.

- Нова працівниця, - притягує мене за руку, а я одразу вимальовую на обличчі привітність. Хоча зі сторони Людмили не бачу подібного. Її очі транслюють якусь зневагу або щось на кшталт цього. Я їй неприємна.

- Секретарка? - перепитує вона.

- Так.

- Ясно... Зараз все зробимо.

Ми заходимо до кабінету, який просторий та витриманий у звичному стилі - стіни білі, а меблі чорні. Щодо останнього, то тут стоїть три столи, що дає зрозуміти - Людмила сидить тут не одна.

За хвилину білявка  береться за справу. Я даю їй потрібні документи, а вона щось друкує та одночасно з принтера вилітають листки. У неї кипить робота, але при цьому позирає на Віталія, який задумливо приковує очі до вікна.

Чому він не хоче взяти собі за фіктивну дружину ось цю білявку? Вона пливе від нього. І діти будуть не руді...

Діти. Це виходить, що я народжу та все... У мене заберуть доньку або сина? Не зможу їх бачити, спостерігати як роблять перші кроки, ростуть...

Це жах. Тепер до мене доходить, що я просто інкубатор, який має непогану зовнішність.

- А яка причина звільнення з минулої роботи? – питає Люда, проштрикуючи сірими баньками, які виразнішими роблять стрілки. Вона підпирає тонке підборіддя рукою. Показує свої довгі червоні нігті, що мають загострену форму. Вона злегка нагадують курячі кігті.

Питання просте, але не маю жодного бажання відповідати. На минулій роботі я мала добру посаду, тихо працювала в бухгалтерії, але потім почався кавардак. Запримітилася пузатому та старому керівнику, який...

Мотаю головою. Не хочу згадувати той проклятий день.

- Обов'язково говорити?

- Ні, але...

- Тоді не питайте, - уриваю Людмилу, яка робить обличчя таким, мов перед нею лежить лайно.

- Ясно, - кидається щось друкувати.

Я обіймаю себе руками. Спогади попри блокування залізають та псують настрій. Хоча зараз не у кращій ситуації.

Через двадцять хвилин виходимо з кабінету Люди. В офісі кипить робота, усі носяться з паперами, комусь телефонують... Класична обстановка.

Заходимо до приймальні, де я буду працювати. Якось зараз розгублена. Може це все сон. А якщо вщипнути себе? Але мене «щипає» бос.

- Що такого сталося на минулій роботі, що ти так схмурніла?

- Нічого доброго, - відповідаю я.

- А якщо точніше?

- А що може хотіти чоловік від дівчини? - ставлю зустрічне запитання та виразом обличчя даю йому зрозуміти.

- Він ліз до тебе?

- Нахабно пропонував, - сідаю за своє робоче місце.

- Наскільки нахабно?

- Ти його перевершив, - кривлюся, мов під язик кладуть дрібку лимонної кислоти. – Встиг майже роздягнути, а далі взагалі... Поцілував.

Кажу це таким тоном, щоб Хвильовому стало соромно за свої дії, але цього крокодила нічим не зачепити. Він не реагує, а тільки дивиться. Я його іграшка – антилопа біля річки, в якій він сидить та вичікує вдалого моменту для нападу.

- Уляно, не драматизуй.

- Я не драматизую. Кажу правду. Чи тобі вона не подобається? Думаєш, якщо до біса заможний, а також обличчям та статурою вийшов, то всі дівки будуть вішатися на тебе та ноги розсувати? Гадаєш, що кожна  стане щаслива від такого контракту? Ні...

- У тебе нема вибору, - каже своє, а його бурштини стають холодними, мов дві льодяні глиби. - За десять хвилин принеси мені кави, а також захопи зі собою нотатник. Розкажу, що сьогодні маєш зробити.

- Гаразд, Віталію Олександровичу, - покірно махаю головою.

Він ховається за дверима, а я розбита, мов якесь авто, що на швидкості двісті кілометрів на годину врізалося у бетонну стіну.

Не маю вибору...  Він відсутній, бо якби мала, то зараз не йшла робити Віталію ту кляту каву. Головне тримати себе в руках та «випадково» не виляти напій йому на голову.

Тупцюю біля кавоварки. Чекаю поки вона вицідить у білу чашку брунатний напій. Поки апарат шумить.