Глава 6

Інколи язик є моїм найзапеклішим ворогом. Бовкає він, а потім я маю проблеми.

Віталій крадеться до мене, мов тигр до здобичі. Навіщо провокую його? Невже не вистачає екстриму?

Хочу себе сварити, але нема для цього часу. Я роблю крок назад та впираюся у стіл. Це межа. Сполохано позираю на Хвильового, який знаходиться на відстані витягнутої руки.

- Не чую відповіді? - питає та стає ще ближче. Він настільки близенько, що всередині виростає зніяковілість.

Мовчу. Глипаю очатами на нього. Страшно уявити, що трапиться далі. Стягне спідницю та розважиться… Кривлюся.

- Уляно, ти глуха? Чи як?

- Не хочу та ніколи не хотітиму, - твердо кажу йому. - І не буду ставитися як до гри, бо то не гра, а цілковите знущання!

- Щодо бажання не зарікайся… Воно інколи може прийти так раптово та политися ногами, що втямити своєю голівкою не встигнеш. Тому ці слова навіть не беру до уваги. Проте зазначу, якщо сильно захочеш, то проси. Я завжди готовий до такого.

Хапаю обурення. Ця година цілковита каторга. Повідомляє мені жахливі умови контракту, ледь не роздягає, а нині каже, що готовий веселитися. Навіщо так знущається?

- Мені від твоєї "готовості" простіше не стає.

- Невже тобі так складно прийняти той факт, що тобі прийдеться займатися зі мною сексом? – різко притискається до мене. Щодо бажання не бреше. Нахабно впирається. Хочу вірити, що це смартфон чи гаманець.

- Так, не можу прийняти, - зізнаюся та повторюю. - Ти викликаєш у мене огиду, а не збудження, яке десь там бурхливо тече. Мені миліше жабу поцілувати, аніж тебе.

- Хочеш образити? - зазирає в очі. - Чи волієш, щоб я звабив на цьому столику? Уляно, це дуже просто. Декілька поцілунків та ти сама здереш зі себе одяг. Тому перестань колотити воду в ступі, бо зараз…

Зупиняється. Дивиться на годинник на руці. Злегка морщиться, але повертається до мене. Нічого не мовить. Спостережливо споглядає, а я покриваюся калиновими цятками. Його "гаманець" досі муляє.

- Ти звикнеш до мене, - нарешті каже та продовжує неочікуваним жестом.

Глибоко цілує. Проникає в мене та приносить щось незвичне. Його важко описати. Воно солодке, як мед, п'янке, мов рожеве вино, та одночасно власне та жорстоке. Він керує цим процесом. Я не можу опиратися. Корюся поцілунку, який чудовий до жахіття.

Не раз цілувалася, але це щось незвичне та нове. Його вуста дарують м'якість, язик пестить рецептори, а легка щетина злегка поколює. На мить розчиняюся у цьому, мозок вимикається, руки тягнуться обійняти, але раптово згадую контракт…

Розриваю цей зв'язок. Обертаю голову. На губах відчуваю його.

- Невже було погано? - торкається мого хвилястого волосся та закладає за вухо. - Тільки не кажи, що не сподобалося. Ти жваво відповідала, а чогось різко зупинилася. Злапала себе на тому, що не проти продовження? Чи може щось потекло?

- Я не хочу говорити.

Але ця відповідь абсолютно нічого не дає. Віталій торочить своє.

- Ти вперта до жаху, але впевнений на сто відсотків, що ти спеціально крутиш носом, бо попри покірність горда. Але твоє діло не признаватися. Головне, щоб виконувала мої накази.

Відходить від мене, але досі відчуваю присутність. Поцілунок сидить на вустах. Це дійсно було казково, але при думці, що це робить чоловік, який змушує вийти за нього заміж та народити дитину, то задоволення зникає.

- Ходімо у відділ кадрів, - говорить буденним голосом. - Людмила вже мала прийти - треба тебе влаштувати на роботу.

Розвертаюся до нього. Мій погляд збентежений та ображений. Клятий мажор! Ненавиджу його! Так, цілується гарно, але він сволота! Звабник чортовий!

- Добре, -  ледве видушую зі себе.

Виходимо з його кабінету. Віталій йде попереду, а я дрібочу за ним. Очі опущені. Відчуваю себе приниженою після поцілунку.

Хвильовий показав ним, що може зі мною робити все, що йому заманеться. А я навіть опиратися не маю права. Повинна тільки коритися, немов він мій султан, а я його дівка з гарему. А хіба не так? На жаль, моє порівняння точне, як той факт, що два плюс три - п'ять.

Усі мої думки та слова нічого не значать. Він головний. Зараз Віталій бос, а далі стане - нареченим та майбутнім тимчасовим чоловіком. Фіктивний шлюб, який залишить після себе лише дитину.

Опиняємося на коридорі, який починає густіти від працівників. Усі вітаються з Хвильовим, а на мене жбурляють зацікавленні погляди. Їм, напевно, хочеться дізнатися, хто я така.

- Віталію, наші партнери запізнюються. Їхній літак десь забарився у небі та прилетів на дві години пізніше, а тому будуть тільки біля одинадцятої, але це у кращому випадку, - зупиняє нас такими словами невідомий для мене чоловік.

Хоча я здогадуюся, хто він - брат Хвильового. Бачила його на світлинах в Інтернеті, а також вони візуально схожі, але у нього сині, мов океани, очі, а волосся, не темне, як сажа з легким коричневим відливом, а русяве зі золотавими прожилками, а ще він трішки нижчий та має гостріші риси обличчя, аніж у Віталія.

- Тому все знову переноситься на старий час, - додає він.