Глава 5

Я не рухаюся. До останнього сподіваюся, що то дуже невдалий жарт. Та взагалі не бажаю сприймати, що його слова про одруження та дитину чиста правда. Такого не може бути. Подібного ніде не зустрінеш!

- Уляно, ти мене чула? - питає Віталій, тримаючи на обличчі задоволення.

- Ти серйозно? Хочеш, щоб я роздягнулася? Просто тут… перед тобою?

- Так, - вдаряє його відповідь мені у скроні, які починають жахливо нити.

Він не дає вибору. Змушує робити те, що не хочу. Йому від цього п'янко, а я волію провалитися скрізь землю та зникнути у в’язкій мантії.

- Тільки не кажи, що ще дівчинка та ніколи перед чоловіками не роздягалася? - складає руки на грудях. - Признавайся?

- Не дівчинка, - починаю проти своєї волі розстібати блузку та одночасно згадую колишні стосунки, які принесли мені лише сльози та цілковите розчарування.

- Шкода, - хмикає він. - Ніколи не натрапляв на незайманих. Не щастило…

Мовить ці слова з певною образою. Бідолаха. Ніколи цнотливу дівчину не мав!

Витираю гарячі сльози на щоках та продовжую звільнятися від одягу.

- То піди знайди, а мене залиш, - випалюю я. Моя різка відповідь дивує Хвильового. Вона змушує його брови підскочити догори та засміятися.

- Не думав, що ти така язиката. Ще доведеться кляп купити, щоб менше цвірінькала…

Ґудзики вільні. Залишається лише скинути блузку. Я застигаю на цьому моменті.

- Встань, бо так не видно твою гарненьку фігурку, - дзенькотить наказ.

Я підіймаюся. Приниження здавлює. Зараз каже роздягнися, а що буде через хвилину? Стань на коліна…Задовольни мене! Корчуся від подібного. Хворий мажор! Покидьок!

Скидаю блузку, яка безшумно падає на диван. Хай дивиться! Він же ж типу має право! Я ж його лялька! Нова порція сліз атакує очі, як тут чую:

- Далі не треба. Бачу, що слухаєшся.

Віталій встає та дає мені склянку води. Я бездумно хапаюся за неї та п'ю.

- Одягайся та піди вмийся. Не треба, щоб тебе бачили зарюмсаною, - стоїть поряд. - Мені не приємно лицезріти тебе такою. Псує твою красу. Хоча темний колір волосся б тобі личив. Не бажаєш перефарбуватися?

- А хіба не без різниці? Тобі ж треба від мене дитину?

- Ну з крокодилом не хочеться ж ліжко ділити, - забирає у мене стакан та дає блузку, яку я схоплюю та починаю одягати. Паралельно ловлю, що він мене розглядає. Карі очі чіпляються за білий мереживний бюстгальтер.

- Притому ти маєш мовчати про все, а якщо хтось питатиме, то повинна казати, що безмежно кохаєш та ладна заради мене стрибнути в жерло вулкана чи спуститися на одно океану.

Смішно від його слів. І для чого таке казати? Хто мене буде про це розпитувати? Його родичі?

- Ти можеш сказати навіщо тобі це все? - знову намагаюся дізнатися.

- Треба, - коротко відповідає Віталій. - Твоє діло зараз бути секретаркою, а далі стати дружиною та виконати обов'язок.

- А якщо розповім комусь правду? - заглядаю йому в обличчя. - Що тоді станеться?

- А ти хочеш знати? - задирає моє підборіддя пальцями, які у нього льодяні. Від них стає боляче.

- Боюся тоді тебе ніхто ніколи не знайде, - говорить холодним голосом, як пальці. - Тому, Уляно, навіть не думай опиратися. Тобі взагалі пощастило. Розбила коштовну автівку та фактично розбагатіла, а також матимеш можливість проводити ночі з прекрасним коханцем.

Тягнеться мене цілувати, залишається десять сантиметрів між вустами, але різко відходить. Хоче звабити? У нього нічого не вийде. Я відчуваю до нього огиду та ненависть. Не відкидаю, що вина у тому, що потовкла його дорогоцінне авто, але завжди варто залишатися людьми. Та що він про це знає? У нього до біса багато грошей. Може собі дозволити все.

- Я розумію, що мені нема куди діватися, але ти мені бридкий. Дивлюся на тебе та відчуваю нудоту.

Він тим часом сидить за робочим місцем та позирає у монітор комп'ютера.

- Мене не хвилює, що ти відчуваєш, - відповідає. – Привиди себе у порядок, а через двадцять хвилин підемо у відділ кадрів, щоб тебе оформили.

- Де туалет? - шморгаю носом та поправляю блузку.

- Як виходити з ліфта, то ліворуч, - промовляє Віталій, задумливо споглядаючи якісь документи.

Виходжу з його кабінету. Не можу описати, що зараз відчуваю. Події, що відбуваються довкола здаються нереальними. А якщо це дурний розіграш…

Офіс досі порожній. До початку робочого дня ще пів години. Заходжу в туалет. Вмикаю прохолодну воду, сую під  неї руки. Вона лоскоче свіжістю та вгомоняє нерви.

Дивлюся на себе. Знову заплакана. Віталій довів до такого стану.
Але навіщо йому фіктивний шлюб та дитина? Яка мета? Невже не може знайти дівчину потрібного рівня? Для чого одружуватися з простою?

Хоча якщо так чинить, то має якісь мотиви, які штовхають на подібне. Я маю вийти за нього заміж та народити… Ці два пункти будять у мені жах та викликають відразу до себе. Він використає, мов якийсь інкубатор… Гарний коханець… Просити стану…