Глава 4

Десь із п'ятої години ранку досліджую стелю своєї спальні, яка наче ідеальна - біла та рівна. Проте місцями впадають в око нерівності. Вони випирають та створюють ефект гір. Такі собі локальні Карпати.

Усміхаюся. Які тільки думки не приходять до голови, а особливо коли майже всю ніч не спиш, а дрімаєш. І цей напівсонний стан переслідував мене до сходу сонця, а саме до 04:51. А коли замість одиниці з'явилася двійка, то я розплющила очі та до цього часу дивлюся прямо.

Не знаю котра зараз годинна, але відчуваю, що будильник скоро закричить та змусить мене встати, адже у кімнаті вже доволі світло. Сонячний жовтий диск уже високо стоїть над горизонтом та випалює росу й вчорашній дощ. Смакую носом цю вологу, яка доноситься з вікна та літає у моїй кімнаті, мов примара.

Перевертаюся на бік. Пропалюю очима тумбочку, а потім вони тухнуть. Різко засинаю, але простір спальні прорізує смартфон. Волає, що вже 6:30 та пора вставати. Я вимикаю телефон та одразу підіймаюся. Ніколи не залишаюся ще полежати, адже це дурна звичка, яку колись мала, але, на щастя, відучила себе від такого.

Повільно підходжу до вікна, протираючи очі, які через мить хапають ранкове місто. Сьогодні буде спекотно. Про це говорить безхмарне волошкове небо, яке нагадує великий екран телевізора.

Я ще хвилин п'ять позираю на цю блакить у надії, що з'явиться щось цікаве, але ні. Пора збиратися на роботу… Від останнього слова моє обличчя кривиться, тіло починає судомити.

Ранковий душ. Гель із кокосом та шампунь із лавандою будять мене. Я відчуваю бадьорість, яка говорить, що все чудово та треба радіти кожній секунді, що наступає. Але не можу. На це є причини, які повторювати в соте нема сенсу.

Роблю макіяж - легкий денний крем дає шкірі свіжість, а чорна туш та коричневий олівець дарують яскравість очам та бровам. Хвилясте волосся не чіпаю - просто сушу феном, а коли вся зайва волога покидає голову, то одягаюся.

Стою напроти шафи та не знаю, що обрати. Проте вирішую не дурманити себе невідомо чим - накидаю білу блузку та одягаю коричневу спідницю. Трішки суворо. Чомусь маю вигляд учительки. Тільки ще окулярів не вистачає у масивній чорній оправі, які б тиснули на мій маленький ніс, залишаючи на ньому червоні сліди.

Далі застрибую в темні туфлі з десятисантиметровими підборами, схоплюю чорну сумочку та біжу. Навіть не снідаю, бо не хочу.

Дорога до офісу Хвильового займає у мене пів години. Швидке метро несе мене до центру міста. Я виходжу на потрібній зупинці та піднімаюся. Восьма ранку, а бетонні джунглі вже розплавленні та душать задухою. Я йду та відчуваю, як важко вдихається повітря. На мить зупиняюся. Передивляюся на картах чи вірно йду, але дарма - величезна офісна будівля, яка потрібна, виростає переді мною.

Я огортаю її зацікавленим поглядом. Всередині тріпотить страх, який щось шепоче, але не слухаю його. Прямую до дверей, де стоїть кремезний лисий охоронець у чорному костюмі. На його брутальному обличчі красуються величезні прямокутні сонцезахисні окуляри, які огортають його образ ще більшою епічністю.

- Добрий ранок, - підходжу я до нього, відчуваючи себе маленькою дівчинкою. - Мене звати Уляна Валло.

- Добрий ранок, проходьте, - відповідає одразу він.

Я проникаю всередину, та на мої плечі падає розгублення. Куди йти? Перші секунди стою, як тут за спиною простір розсікає знайомий голос, який залітає до вух.

Обертаюся. Віталій Хвильовий перед очима власною персоною. Стоїть у темному костюмі, що має легкий синій відлив. Вбрання личить йому, як і парфуми, що підкреслюють його серйозність та бажання усім керувати.

- Прийшла раніше за мене, - дивиться на дорогезний годинник на руці, а після цього підіймає погляд на мене, який не подобається. Я не експонат, щоб так обсмоктувати очима.

- Не люблю запізнюватися, - не звертаю уваги на його позирки. - А тим паче в перший робочий день.

- Це дуже добре… Але, ходімо, бо у нас не так багато часу.

Корюся. Йду за ним. Він заводить мене до просторого та світлого ліфта, який підіймає нас на останній поверх висотки, де знаходиться головний офіс компанії. Тут нікого нема. Світлі стіни та темні меблі сумують, бо працівники прийдуть тільки через годину.

Хвильовий мчиться коридором, а я дрібочу за ним. Не можу йти так швидко, адже підбори чималі, та кожний мій крок роздається дуже голосним цокотом.

Чоловік підходить до дверей, що вкінці коридору, та зупиняється. Розвертається до мене. Його очі зараз пломенисті, що здаються неприродними, але такий ефект створює сонячне світло, яке падає на них.

- Заходь, - відчиняє двері.

Я роблю декілька кроків та розумію, що це моє робоче місце. Бачу чорний стіл із ноутбуком, диван для гостей та двері, які ведуть, напевно, до кабінету боса.

За мить ми опиняємося у ньому. Тут інтер'єр не змінюється. Білі стіни, великі вікна, чорні меблі, яких значно більше. Є два великих дивани, що стоять один напроти одного. Їх розділяє столик. Позаду них величезна шафа з документами, а посередині кабінету величезний стіл.

Стою на місці. Ноги стають важкими. Дуже хочеться сісти і чую.

- Не стій, присядь.

Слухаюся. Обережно приземляюся на чорний шкіряний диван. Боюся його пошкодити. Сумку кладу з боку, а руки на коліна. Мої очі липнуть до столика, який виблискує чистотою. Серце пришвидшує темп, а у голові починає жахливо бамкати.