Глава 3

Ставлю автівку біля свого під'їзду. Глушу мотор та відстібаюся. Сестра також звільняється від ременя безпеки.

Я мовчу. Не хочу говорити. Зараз відчуваю задушливий переляк. Це ж треба було вляпатися у таку ситуацію. Картаю себе. Неймовірно сильно, що аж не чую Лізу, яка щось питає. Тільки після того, як її тендітна рука бере мене за плече, то реагую на неї.

Повертаю голову. Намагаюся триматися та не падати у прірву, де чекає істерика. Потрапляю у руки владного незнайомця, який… Не волію продовжувати думку. Не бажаю!

- Ти скажеш, що сталося? - питає тихо сестра.

Закусую губу. Говорити правду? Вона скаже, що я божевільна. Я відвертаю голову. Мої очі чіпляються за кущ півоній, які ростуть на клумбі. Як же добре бути квіткою. Ростеш собі та радуєш красою. Тебе нічого не хвилює, ти не потрапиш до халепи, бо завжди на одному місці…

- Улянко… Не мовчи, бо я вже сивію…

Обертаюся до сестри. Не сивіє її коричневе волосся. Таке саме темне без срібних ниток, а ось обличчя стурбоване. Зараз вона нагадує мені маму, на яку вона найбільше схожа, а я навпаки - вдалася у батькову родину. Він каже, що я копія його неньки, яка померла, коли йому було всього десять.

- Не сивієш, Лізо. Усе в тебе гаразд із волоссям. Але не морщи лоба. Ще зморшки з'являться. А навіщо це тобі у двадцять років?

- Не тікай від відповіді, - хитає головою сестра. - Про що ти говорила з тим мажором? Чому ти плакала?

- Я не плакала, - брешу.

- Ага.. Баньки червонющі… Уляно, не обманюй мене. Скажи мені правду.

Я на мить заплющую очі. Намагаюся у такий спосіб віднайти у собі рівновагу, щоб говорити. А коли відчуваю, що можу почати діалог, то одразу попереджую її:

- Поклянися своєю весільною сукнею, що нічого не скажеш батькам. Я не хочу, щоб вони дізналися.

- Клянуся. Ніхто нічого не знатиме. Буду мовчати…немов без язика народилася.

- Беру з тебе слово, - огортаю сестру поглядом, який виражає хвилювання.

- То що сталося?

- Якщо говорити коротко, то…

Тягну з відповіддю. Не можу балакати. У горлі немов з'являється щось таке, що не дає мені говорити далі. Одночасно виникає образ Хвильового та його вираз обличчя, від якого під шкірою табуном бігають сироти.

- Уляно? - бере мене за руку сестра, що я здригаюся та схиляю голову.

- Він почав мене лякати, що ремонт неймовірно дорогий та, - підіймаю голову. Ліза також уже нажахана. - Запропонував мені роботу у його фірмі - секретаркою. Частину грошей вираховуватиме зі зарплатні для погашення заборгованості за ремонт.

- Ну…, - тягне Ліза. - Це не поганий варіант. Я вже думала, що гірше… Такі варіанти перебирала, що говорити лячно. А тут - робота. Хм…

Киваю.

- Але чому ти плакала? Чи щось приховуєш?

Цими питаннями Ліза немов штрикає мене списом у серце, яке зараз від боязні колотиться, мов божевільне. Зараз ще виплигне з грудей.

- Я нічого не ховаю, - мовлю неправду сестрі. - Просто була злякана - врізалася в авто багатія, а при цьому без страховки…

Ліза насуплюється. Я бачу, що вона також відчуває себе винною у цій ситуації, а далі озвучує:

- Вибач, я відволікла своїм дурним селфі. Не варто було тебе турбувати. Приїхали б додому та тоді б зробили фото. Уляно, я дурепа, яка спочатку робить, а потім думає.

- Та все добре, - заспокоюю сестру. - Тепер хоч маю роботу… Треба у всьому шукати позитив. Ти ж постійно мене цьому вчиш.

Вичавлюю зі себе усмішку. Вона вилазить із мене, але така нещира та кисла, мов сік недоспілої вишні. Але Ліза вірить. Вона не знає, що я не згадую. Контракт…

Я сама не волію його підіймати зі спогадів, а тому ховаю його від сестри та найголовніше від себе. На мить, сама вірю, що Хвильовий запропонував лише роботу, а не щось більше, яке, мабуть, не дасть мені вночі зімкнути очей. Сьогодні ходитиму квартирою, переживатиму та ще дійсно посивію.

Одночасно розумію наступне - коли я вранці прокинулася, то була найщасливішою людиною. Фактично не мала проблем, була вільною, але одне зіткнення різко все перевернуло.

- Це точно, - бере сестра зі заднього сидіння пакет із сукнею. - При тому у тебе буде вельми симпатичний бос.

- Мені все одно на його зовнішність, - виймаю ключі. - Головне, щоб зарплата була гідна.

- Це да, - протягує вона. - Зайдеш до мене? Я хочу повторно приміряти сукню та скинути мамі фотку.

- Звісно, - намагаюся відкинути негаразди, які чекають на мене завтра. - Але краще вийти на відеозв'язок. Сподіваюся, що у неї знайдеться п'ять хвилин на доньок.

- Сподіваюся, - відповідає мені сестра та виходить з авто. Я не відстаю від неї.

Через хвилину також стою на вулиці. Тут так душно, мов у бані. Важко втягувати повітря. Висока температура сковує легені, як удав свою жертву, проте на відміно від цього плазуна, не має на меті убити, просто мучить. Але, на щастя, рятує вітерець, який млосно обдуває та пахне дощем.