Глава 2

Простіше знайти у пустелі воду, аніж слова у моїй голові, щоб відповісти на його пропозицію. Хоча спочатку варто себе болісно вщипнути. Це не сон? Хіба таке буває? Врізаюся у коштовне авто якогось крутелика, та він пропонує роботу та ще якийсь таємничий контракт… Щодо останнього, то не важко здогадатися, що, можливо, бажає… Від цієї думки прошиває страх, шкіру починають покривати колючки, а нутрощі тіпає.

- І чого ти така мовчазна? - питає він та раптово кладе руку мені на ногу. Різко напружуюся. Його теплі пальці обпікають. - Щось скажеш? Чи сприймати твоє мовчання за згоду? Але мовлю одразу у тебе варіантів не сильно багато, а скоріше абсолютно нема. Тому можеш нічого не відповідати.

Останнє слово промовляє тихенько, а пальці злегка стискують коліно.

- Зовсім нема? - перепитую у надії, що він передумає - відпустить.

- Нема, - підтверджує голос, який дає втямити, що він серйозно налаштований.

-  Хочете сказати, що я маю піти до вас на роботу, погодитися на невідомий мені контракт, і ви пробачите пошкоджене авто? - описую я ситуацію.

- Вірно.

- Це божевілля, - майже безголосно мовлю. - Цілковите… Я навіть вашого імені не знаю…

- Віталій Хвильовий, - відповідає брюнет. - А від завтрашнього дня Віталій Олександрович.

- Я ще не давала згоду, - скидаю його руку з коліна та одночасно не вірю своїй сміливості. - Не стану лялькою якогось важливого індика!

Мої очі стають вологими. Я зараз дійсно  відчуваю себе рибою, яка опиняється на суші та конвульсивно рухається під нещадними променями пекучого сонця в пошуках життя - сподівається, що поряд є неглибокий ставок чи  стрімка річечка з прохолодною водичкою.

- Навіть так… Зубки показуєш. Хочеш, щоб ця спокійна розмова набула темних відтінків? Уляно, я дивлюся на тебе - ти наче не дурна дівка, а тому увімкни голову та не погіршуй ситуацію. Погоджуйся на те, що пропоную, бо за хвилину у мене може дуже різко змінитися настрій, а це тобі точно не потрібно.

Його відповідь полохає, а мій внутрішній голос шепоче:

- Уляно, погоджуйся. Глянь на нього - одне його слово та він зітре тебе у порох, який розвіє над містом. І ніхто не знайде потім… Уляно!

Я опускаю голову та заплющую очі. Клятий день. Зі самого ранку відчувала, що щось мало трапитися недобре, і ось – тримай.

Сльози проти моєї волі скочуються щоками, мов валуни снігу в горах. Але хто мені винен? Треба на дорогу дивитися, а не робити селфі зі сестрою.

- Не чую відповідь? - питає мій майбутній шеф та не витримує. Насильно  задирає мою голову. - І чого ти рюмсаєш? Я ж не з рогами та не буду тебе бити чи кусати? Я не якийсь псих.

Шморгаю носом. Не всиляють його слова надію на щось світле. До горла підкочується лише страх.

- А звідки мені знати? - тече нова порція солоних сліз.

- Можеш вірити мені на слово.

Цікаве твердження, яке змушує думати протилежне.

- Я чекаю на відповідь, - продовжує заглядати мені в очі, але забирає руку. Стає легше.

- Можу дізнатися, що буде у тому контракті? - витираю сльози рукою, на якій залишається чорний слід.  Туш за сто гривень не витримує авіаудару від моїх очей.

- Ні, - різко каже він. - Лише завтра.

- Чому?

У відповідь злісно лупає, а його обличчя злючно напружується. Він дуже красивий, але ця врода отруєна. Каже, що не псих, але хто його знає… А чи є вибір? Його дійсно нема.

Я бачила пошкодження. Там треба гору грошей, яку мені ніде взяти. Проста дівчина...

- Я цього не хочу, але погоджуюся на угоду, - здаюся. - Кажіть куди завтра приходити.

Нудотно-солодкий тріумф народжується на його губах, які розтягуються в посмішку. Він має на мене плани, але які? Що він завтра запропонує? У моїй голові до біса гадок, де кожна наступна гірша за попередню.

- Я напишу тобі повідомлення, - друкує він на смартфоні. - Але навіть не думай мене обманути - не прийдеш, то особисто постукаю у твої двері. Втямила?

Ледь помітно махаю головою. У руках вібрує телефон. Це його повідомлення. Навіть не відчиняю.

- А тепер витри обличчя, - витягує він із бардачка авто вологі серветки. - У тебе косметика побігла чорними струмками – не красиво.

Я беру маленьку пачку. Виймаю одну, яка пахне апельсином. Вмикаю на смартфоні селфі камеру. Приводжу себе в порядок. Забираю залишки косметики, але червоні очі та губи, що тремтять, не злякати серветкою. Вони сидять на обличчі та видають мене - хтось ревів та продовжує схлипувати.

- Так краще, - спостерігає за мною Хвильовий та повертається назад. - Хто це з тобою їхав?

- Сестра.

- Хм… Тоді кажу наперед - ніхто не має знати, про що ми тут розмовляли, бо якщо бовкнеш…

- Я мовчатиму, - не даю йому договорити. - Вважайте, що я німа.

Він повертає голову до мене, закусує нижню губу, а коли її відпускає, то питає:

- Я сподіваюся, ти не заміжня?