Глава 17. Аліна

Ми дивимось фільм, але, якщо чесно, думками зараз я далека від сюжету. Час від часу опускаю погляд на Яра, який влаштувався на ворсистому килимі, притулившись спиною до дивану. Поруч із ним коробки з їжею. Я ж із ногами залізла на м’який диван, максимально далі від нього.

За вікном починає темніти, на екрані фінальні титри. Ярослав розслаблено витягнув ноги, закинув руки за голову. Збоку вся ця картина схожа на сімейну атмосферу й це псує мій настрій ще більше. Тому що це те, про що я мріяла колись. Але з іншим чоловіком. Хотіла проводити з Ігорем час удома, вечеряти, бачити, як він засинає, цілувати його сонного.

У горлі застигає грудка.

— Я… мені вже час додому йти, — я відкладаю вбік тацю з порожніми тарілками й встаю з дивану. Яр задирає голову, дивиться на мене знизу своїми неймовірними очима.

— Я відвезу тебе, — він тягнеться за пультом, клацає й екран гасне.

— Це не обов’язково. Моя машина в тебе під будинком, забув?

— Точно, — хмуриться він, наче і справді забув про те, як сів за кермо мого автомобіля.

Уперше я помічаю, наскільки стомлено він виглядає. Немов працював без вихідних і спав кілька годин на день.

Він тре очі, поправляє волосся й підводиться.

— Тоді проведу тебе вниз, — наполягає він.

Я взуваюся, беру сумочку й залишаю разом із ним квартиру. У ліфті спускаємось у тиші, і тільки коли опиняємось у холі на першому поверсі, я раптово згадую:

— Свідоцтво про шлюб! Яр, ти обіцяв мені свідоцтво про шлюб, — дивлюся на нього так, ніби його вина в тому, що в мене вилетіла з голови ціль візиту до його дому.

— Відправлю в повідомленні, якщо не хочеш повертатися. До речі, — він замовкає, бо повз нас проходить чоловік і вони вітаються за руки, — завтра стаття вийде. Будь готова до ймовірності, що за тобою кілька днів ганятимуться папараці, сподіваючись узяти інтерв’ю.

— Я навіть не знаю, як переживу цей день. Батько вб’є мене, — важко зітхаю я.

Ми зупиняємось поряд із моєю припаркованою машиною. Дивимось у вічі одне одному. Яр сховав руки в кишенях, його обличчя освітлює світло вуличних ліхтарів. Натягнута пауза між нами росте з кожною хвилиною.

— Ну, я поїхала, — говорю тихо.

— Так. Думаю, мені треба поцілувати тебе на прощання, — раптово видає чоловік, і мої очі розширюються від подиву.

— Що? Які ще поцілунки? У наших домовленостях їх не було, — я відступаю на крок від чоловіка.

— На нас зараз витріщається половина двору, а ще сусіди у вікна, напевно, виглядають. Ти ж хочеш, щоб усе було правдоподібно? — він схиляється до мене й шепоче голосом спокусника.

— Може, для правдоподібності мені ще ночувати в тебе залишитися? — злюся я.

— Було б непогано.

— Обійдешся, — пирхаю я й хочу повернутися до машини, але Ярослав не дає. Смикає мене за руку, притягуючи до себе, а потім, не даючи й слова вимовити, бере й цілує.

Я завмираю. Шокована. Дезорієнтована. А він діє. Повільно, але наполегливо. У голові прослизає думка, що так не цілують, коли грають. Не повинно всередині в мене нічого тремтіти, не повинні мені його жорсткі губи подобатися. Не повинна я думати про те, що його поцілунки викликають у мені набагато гостріші відчуття, ніж Ігоря.

Ярослав відривається від мене так само несподівано, як до цього почав цілувати. Я бачу, як потемніли його очі. Бачу, як важко здіймаються груди під футболкою.

Я підношу пальці до свого рота, усе ще не вірю, що це все насправді.

— Ну все, тепер можеш їхати, — сміється хрипко, а самого веде. Я бачу це, чудово помічаю його стан. Його трясе від того, що сталося, так само, як і мене.

— Так, — усе, що можу видавити із себе. Губи досі горять, у роті все ще його смак. — На добраніч.

Я практично застрибую в салон автомобіля, намагаючись більше не дивитися на чоловіка. Він стоїть посеред двору доти, доки я не ховаюся за поворотом. А може, й довше. Просто мені більше його не видно.

***

Уже який ранок поспіль я прокидаюся від телефонного дзвінка батька. Ось тільки цього разу не поспішаю брати слухавку. Мені страшно, а ще соромно перед батьками. Мені чхати на те, що ми з Яром збрехали перед громадськістю, але батьки… І розповісти правду не вихід, вони скажуть, що я з’їхала з глузду. І матимуть рацію.

Телефон завмирає й за кілька секунд на екрані знову з’являється фото батька.

Господи, він точно бачив інтерв’ю. Тепер навіть із квартири виходити не хочу. Зачинюся й чекатиму, доки все вщухне.

Після п’ятого дзвінка я все ж таки розумію, що відсидітися не вийде. Роблю кілька глибоких вдихів. Серце б’ється, наче божевільне.

— Алло, — кажу тихо й завмираю, прислухаючись до гучного сопіння батька.

— Аліно? Скажи мені, що це неправда!

— Що саме, тату? — вдаю, що не розумію, про що він. Руки тремтять, я застигаю посеред кімнати, несила більше зробити ні кроку.

— У мене зараз у руках журнал. Видавництво дуже популярне, кажуть, за ранок розійшовся майже весь тираж, адже там скандальна стаття, яка шокувала всіх. Особливо твоїх батьків, Аліно. І нареченого. Якщо ти раптом забула про його існування, — батько говорить оманливо спокійно, і це ой як не на добро.