Глава 16. Аліна

Я дивлюся на дівчину, що сидить у віконці, й не розумію, що мені робити. Якщо дані Ярослава я зможу ще якось дістати, то з копією свідоцтва виникнуть труднощі.

— Вибачте, а якщо свідоцтво про шлюб втрачено? Що в такому разі робити?

— Звернутися до РАЦСу або до центру надання державних послуг. Там вам видадуть дублікат.

— Дякую, — вимучено усміхаюся й відходжу від віконця. До машини йду спустошена. Можна було б зателефонувати до юристів батька, але тоді він дізнається про це непорозуміння і все буде марно.

Мені нічого не залишається, як повернутися в той же РАЦС, у якому я була лише годину тому. І — о, яка несподіванка — але заяви на видавання дубліката свідоцтва приймають тільки до першої години дня.

День — гірше не буває. Добре, буває. Коли я виявилася одруженою з цим Богдановим!

До речі, про нього.

Я дістаю телефон та знову набираю його.

— Ти вже охолола чи все ще обурюєшся?

— Ми, здається, на одному боці, Яре, — емоційно починаю я. — Партнери. Змовники. І цілі в нас однакові, то чому ти поводишся зі мною так, ніби я тобі мавпочка на втіху.

— Ти маєш рацію, вибач, — прочищаючи горло, вимовляє він, причому так, ніби ніколи до цього не просив вибачення. Слова далися йому тяжко.

— Що ж, якщо ми все прояснили, у мене до тебе запитання: у тебе є копія свідоцтва про шлюб? Чи, може, фотографія? Мені для документів терміново потрібно, — безбожно брешу йому.

— Бери вище — я маю оригінал, — пафосно заявляє чоловік, а в мене щелепа відвалюється.

— Що? Як це? Адже я порвала його. Чи це був підроблений папірець?

— Аліно, Аліно. Свідоцтво про шлюб видається у двох примірниках. Свій ти порвала.

— Гаразд. Чудово. Тоді чи не міг би ти бути таким добрим і надіслати мені фото твого свідоцтва про шлюб?

— З превеликим задоволенням. Тільки воно зараз не зі мною. Я буду вдома за години три. Під’їжджай, повечеряємо разом. Можеш замовити щось на свій смак.

— У мене сьогодні не було в планах зустрічатися з тобою.

— Ну так, ти ж планувала втекти до Домінікани й провести там медовий місяць за нас двох.

— Як ти?.. — задихаюся від обурення я. — Ти що, стежиш за мною?

Я починаю смикатися на сидінні й озиратися на всі боки. Але нічого підозрілого не спостерігаю.

— За тобою наглядає моя людина, Аліно. Мені так спокійніше…

— А мені ні! Чорт! — мене захльостує розпач.

Дається взнаки напруга останніх днів, розчарування. Зрада Ігоря. Невдалі спроби подати на розлучення, адже я так хотіла втерти ніс Яру.

— Гаразд, мені час, — насилу видавлюю із себе і скидаю виклик.

Намагаюся впоратися зі сльозами, але не виходить. Обіцяла собі не плакати, але ніяк.

Я роблю кілька глибоких вдихів. Не допомагає. Сиджу кілька хвилин, склавши руки на кермі, та плачу.

Я пропускаю той момент, коли хтось підходить до моєї машини й стукає в бічне скло. Злякано здригаюся від несподіванки й повертаю голову.

Очі розширюються від подиву.

Якого біса?

Ярослав із незворушним виглядом стоїть поряд із моїм автомобілем. У діловому костюмі та в сонцезахисних окулярах на носі.

На щастя, скло тоноване, отже, він мене не помітить. Але де там. Ярослав знову стукає кісточками по склу.

Зараза, адже йому напевно доповіли, де я й що намагаюся зробити. Хоча звідки вони могли знати, навіщо я каталася від РАЦСу до суду й назад?

Я швидко стираю сльози з очей, поправляю одяг і повільно опускаю скло.

— Чого тобі? — питаю без привітань.

— Ти ревеш чи що? — він трохи схиляється, щоб наші обличчя були на одному рівні.

— Яка тобі різниця?

Ярослав лише хитає головою. Потім відчиняє дверцята з мого боку.

— Посунься, я поведу.

Я слухняно пересідаю на сусіднє сидіння. З ним сперечатися марно. Він як танк. Або осел. Так, справді, осел. Це мені більше до вподоби.

— Ти, здається, зайнятим був.

— Вже звільнився. Куди поїдемо? Може, хочеш у якесь особливе місце? — він виїжджає на дорогу, повертає голову до мене.

Я у відповідь знизую плечима. Я мала одне бажання на сьогодні, але виконати його не вийшло.

— У Домінікану хочу. Я б уже там, мабуть, була.

— У літаку б ти була. Подивися скільки туди летіти, — роздратовано вимовляє Яр, наче моя відповідь його не задовольнила. — Гаразд, тоді візьму ініціативу у свої руки. Замовимо їжу з ресторану та увімкнемо якийсь фільм удома. Я за ці дні так втомився, що нічого не хочеться. Тільки трохи тиші та спокою. І горизонтальну м’яку поверхню.

— Тоді це не до мене. Ти знаєш, спокоєм від мене не віє.

— Я хотів би подивитися, як ти працюєш, — раптово переводить він тему.