Глава 15. Аліна

Коли Ярослав повертається, я вже встигаю переодягнутися. Сукню змінила на джинси та топ, які попросила дівчат прихопити для мене.

— Я викликала таксі, якщо щось потрібно — мій номер у тебе є, — говорю рівним голосом і проношуся повз нього до дверей.

— Навіщо таксі? Я відвезу.

— Дякую, але в мене передозування спілкуванням з тобою. Потрібно відпочити трохи, — хмикаю, обертаючись до нього.

— Ну, у такому разі — мій номер у тебе теж є, — розводить руками Яр. Потім стає серйознішим. — Я через пару днів знайду тебе, обговоримо, що далі робитимемо.

— А далі в нас, Богданов, розлучення! Гучне! Зі скандалом!

Я смикаю двері за ручку й залишаю квартиру чоловіка. Нарешті почуваюся більш-менш вільно. Нетерпляче тисну на кнопку виклику ліфта, понад усе хочеться опинитися в знайомій обстановці. А ще мене вибісило те, що десять хвилин тому дзвонив Ігор. Так і хотілося про все йому сказати, але я взяла себе в руки й відправила нейтральне повідомлення, що зайнята.

Хочу вже скоріше побачити його обличчя в той момент, коли він дізнається, що я за іншого вийшла заміж.

— Нумо я тебе все ж таки відвезу, — я підстрибую від несподіванки, бо за своїми думками пропустила момент, коли Ярослав опинився поряд зі мною.

— Дякую. Але я вже наїздилася з тобою, — відповідаю різко. У цей момент нарешті приходить ліфт. Я роблю крок уперед, розвертаюсь та виставляю руку перед собою. — Не думай навіть заходити сюди, — попереджаю його й тисну на кнопку закриття дверей ліфта.

Ярослав застигає на місці, його брова повзе вгору. Він точно не очікував від мене такої різкості у свій бік. Ми дивимося одне одному у вічі. Дверцята повільно з’їжджаються, й нарешті обличчя чоловіка зникає. Я видихаю. Швидко перетинаю хол будівлі, таксі вже чекає у дворі. Називаю свою адресу та прикриваю очі, намагаючись не думати про те, що сталося зі мною за ці кілька днів. Потрібно перевірити свій розклад, відкласти кілька зустрічей, не хочу зараз нікого бачити.

Телефон у руці знову дзижчить. На щастя, це мати, а не Ігор. Я приймаю дзвінок, бо розумію, що мама хвилюється.

— Так, мамо.

— Привіт, Аліно. Мені свекруха твоя майбутня дзвонила, — початок мені вже не подобається. — Наполягає на тому, що ми маємо обрати один із запропонованих нею ресторанів, я її намагалася відмовити, але та рветься в бій. Тобі вона не змогла додзвонитись ось і до мене дісталася. Я сказала, що поговорю з тобою, щоб вона заспокоїлася, тож в разі чого — я з тобою говорила.

— Дякую, мамо, — вибір ресторану мене зараз турбує найбільше. У переносному сенсі. — Хоча, знаєш, скажи їй, що я згодна на «Моцарта». І попроси, щоб вона з’їздила туди терміново і внесла депозит. Я поки не можу, а в Ігоря точно немає часу займатися таким.

— Е-е-е, доню, з тобою все нормально? — стурбовано питає мама.

— Звісно. Потім усе дізнаєшся. О, постривай, я сама їй подзвоню. Усе, мені час, мамо, цілую.

Я вимикаюся й на губах розпливається підступна посмішка. Захотілося трохи помститися Ігореві. Яр сказав, що в того з фінансами проблеми, що ж, нехай його кишеня спорожніє ще трохи. Відіграюся за каблучку.

Підробка! Подумати тільки! Скупердяй який!

Я телефоную до адміністратора ресторану, погоджую дату, замовляю найдорожчий прайс. Обіцяю, що передоплату внесемо сьогодні-завтра. Потім набираю любу свекруху. Мерзотно від свого вчинку, але Ігор на це заслуговує.

— Доброго дня, — таксі саме під’їжджає до мого будинку, я розплачуюся й залишаю салон автомобіля. — Я переглянула варіанти для проведення весілля, чи не могли б ви в Ігоря взяти гроші й завтра відвезти в «Моцарт». Я вам у повідомленні все скину.

— Ой, Аліночко! Привіт, доню! Я ж тобі казала, що там треба святкувати весілля. Це дуже престижне місце. Кухня там на найвищому рівні.

— Так, дякую за пораду. Ви допоможете, так? — розмовляти чомусь із нею мені теж неприємно. Я впевнена, вона в курсі проблем компанії й причини, з якої Ігор вирішив одружитися зі мною.

— Що за питання! Зараз наберу водія та одразу поїду.

— Чудово! Виручили.

У мені прокидається маленький демон. Річ у тому, що передоплату вони не повертають у разі скасування дати весілля. Тому що в них на рік наперед усе розписано, але для доньки Костенка вони змогли знайти вільний день.

Далі я дзвоню в готель, де мали розміститися наші гості, міняю бронь на Ігоря, на щастя, всі паспортні дані в мене є. Рахунок виставлять йому. І начхати, що гості не з’являться.

Далі композиції з квітів. На ім’я Миронова. Рахунок надішлють йому.

Обручки ми ще не обирали, але я замовляю в ювелірці найдорожчі, прошу відправити їх Ігореві сьогодні ж. «Нареченому» ж своєму пишу, щоб чекав на доставлення й заплатив за наші обручки. Це ексклюзив, який притримали спеціально для нас. На інші я не погоджуюся.

На обличчі розпливається мстива посмішка. Потім, щоправда, відбувається відкат і я знову плачу. Боляче так і несправедливо. Мене використали. Нахабно. Безпринципно. І повірити в це складно, коли всім серцем тягнешся до чоловіка, який зрадив тебе.

Вранці я прокидаюся з головним болем і твердим рішенням — полетіти звідси якнайдалі. Щоб уникнути гніву батька, коли він прочитає статтю, і щоб обличчя Ігоря більше в житті не бачити.