Глава 14. Аліна

Журналістка мені не сподобалася одразу. З першого погляду, з першого сказаного слова.

— О, невже сьогодні ми розвінчуємо чутки про те, що у Ярослава Богданова серце холодніше за кригу? — молода дівчина впливла у квартиру і з захопленням дивилася на Яра.

Він усміхнувся їй. Щиро. Тепло. По-справжньому. Не так як мені чи іншим людям з його оточення.

— Моє серце завжди було легко відігріти, просто не всім вистачало терпіння.

Судячи з їхньої милої розмови та переглядування: між ними в минулому щось було. Не просто так ця краля за першим дзвіночком виділила кілька сторінок у журналі, щоб розмістити там статтю про нас.

Я кашляю, нагадуючи про свою присутність і те, що Ярослав нібито одружений. Тож фліртує нехай зі своїм фотографом, який почав розкладати апаратуру та налаштовувати світло.

Ярослав неохоче відривається від дівчини й переводить погляд на мене.

— Дозвольте вас познайомити, це моя дружина Аліна Богданова, — розтягуючи слова, вимовляє він, — а це моя давня знайома Ангеліна Дружиніна. Один із найкращих журналістів, яких я знаю.

— Насправді зараз я головний редактор журналу, — з гордістю вимовляє вона, немов інформація про її підвищення мала вразити Ярослава. — Але за старою дружбою вирішила особисто зайнятися майбутньою статтею. Щоб не пропустити жодної деталі.

— О, вітаю. Ти все-таки отримала бажане.

— Дякую. Ти ж знаєш, завжди досягаю своєї мети.

Потім вона переводить погляд на мене. Сканує мене, вивчає. Хмуриться.

— Аліна Костенко, художниця й модель, — солодким голосом тягне вона, проходячи по мені оцінювальним поглядом.

Я дивуюся. Вона мене знає.

— Хіба у вас не була призначена дата весілля з успішним бізнесменом Мироновим? Усі навколо тільки й пліткують про злиття двох імперій. У нас кілька днів тому вийшла стаття про ваші заручини, про які ви оголосили на благодійному вечорі.

Не знаю, грає в ній цікавість або вона намагається підчепити мене, але злить шалено. Я роблю кілька кроків до Ярослава, обіймаю його за пояс і притискаюсь до його боку. Його тіло напружується через мої дотики, кадик сіпається. Ох, нічого собі, я його нервую?

— Це перше питання для інтерв’ю? — цікавлюся я. — Якщо так, то вам варто дістати ручку та блокнот, бо нам є що розповісти. Правда, любий? — я підіймаю погляд на Ярослава, його губи розтягуються в усмішці, коли наші погляди зустрічаються. А я думаю про те, як підгорить в Ігоря після того, як вигадана нами з Богдановим історія розлетиться всією країною.

Ми розташовуємося у вітальні. Я та Ярослав на дивані. Зовсім близько одне до одного. Наші стегна торкаються, а ще я схопилася за його руку й переплела наші пальці. Нехай навіть не думає після інтерв’ю зачинитися десь із цією Ангеліною. Наш шлюб — суцільна помилка, але я не дозволю, щоб оточення, яке вважає, що ми дійсно одружені, знало про те, що мій чоловік мене зраджує.

Достатньо з мене Ігоря.

Моя репутація має бути на найвищому рівні.

Варто про нього згадати, як знову настрій псується. Це ж усі наші знайомі напевно знають про його пригоди. Тому що коли ось так відкрито в нічному клубі, куди можна потрапити лише маючи великі гроші, цілуватися й загравати з іншими жінками, складно щось приховати.

Я видихаю, повертаюся до реальності.

Ангеліна сідає навпроти нас у крісло. Дістає із сумочки диктофон і блокнот, у якому, напевно, записані найкаверзніші питання.

— Отже, нумо почнемо з найпоширенішого питання. Впевнена, вас про це ще багато разів запитають, але все ж таки: як ви познайомилися? Як між вами виникла іскра? Як зрозуміли, що це і є те саме кохання?

Я беру ініціативу до своїх рук. Ярославу навіть рота не вдається відкрити, хоча ми домовлялися, що на більшість запитань відповідатиме саме він.

— О, це справді було романтично. Ярослав дуже любить та цінує мистецтво. А я — та сама людина, яка створює це мистецтво. Ми обоє були запрошені на виставку років зо два тому. Там була страшна абстракція, яку всі чомусь вважали геніальною. Я стояла й намагалася зрозуміти в чому її суть, тому що не поділяла загального захоплення, і тут поряд зі мною хтось пирхнув і сказав: «Який жах». Звісно, я не могла не відреагувати. У результаті ми вирішили втекти з цього заходу, потрапили під дощ, промокли й решту вечора просиділи в кав’ярні, відігріваючись та розмовляючи про життя.

— Так, а потім Аліна відмовилася ділитися номером телефону. Сказала: якщо я тебе справді зацікавила, то зможеш мене знайти. Ось я і знайшов. Два роки потому. Жартую, — сміється Яр, задоволений своїм почуттям гумору. Яке в нього, до речі, жахливе. — Насправді я знайшов її за два дні, але вона вже відлетіла до холодного Лондону.

— Тобто, ви зустрічалися якийсь час, але розійшлися?

— Це був роман на відстані, ми були двома впертими, темпераментними та самодостатніми людьми, і це було очікувано, що на той момент ми не змогли зберегти наші стосунки. Було таке, що через графік роботи та часті перельоти ми не бачилися по три-чотири місяці, — вимовляю із сумом.

Я бачу сумнів в очах Ангеліни. Наче вся наша історія не вписується в життя Ярослава.