Глава 13. Аліна

Я прокидаюсь від звуку мелодії дзвінка телефона. Перевертаюсь на живіт і починаю стогнати. Дайте ж поспати! Відчуття, ніби вчора вночі по мені проїхав асфальтоукладач.

Я звично нишпорю рукою під подушкою, бо перед сном завжди кладу його туди, але цього разу нічого не знаходжу там. Нарешті намацую його на тумбочці, приймаю виклик, не дивлячись на екран.

— Так? — мій голос схожий на каркання, очі розліпити не можу. Якщо мені зараз не дадуть відповіді, я точно знову засну. Миттєво.

— Привіт, моя молода дружино, — варто мені тільки почути цей голос, як сон немов рукою зняло.

Я різко сідаю в ліжку, розплющую очі й оглядаюся на всі боки. Незнайома кімната, чуже ліжко.

— Хотів перевірити, чи не втекла ти, заблокувавши мене в списку контактів, — тим часом веселим голосом продовжує Ярослав.

— Ти вже подав заяву на розлучення? — відразу питаю я. Це єдине, що мене зараз цікавить.

— Як це виглядатиме в очах громадськості? Через годину всі дізнаються про те, що ми за день розлучилися. Наберися терпіння. Будь ласка, — з натиском каже він. — До речі, журналістка прийде до нас о першій годині дня. Замов собі вбрання, виклич стиліста, щоб бути готовою до цього часу. Думаю, щодо цього ти моїх порад не потребуєш.

— Мені здається, я вчора поспішила з висновками, — прочищаючи горло, вимовляю я, відкидаючи край ковдри. Я все ще в тій білій шовковій сукні. І на цьому дякую. Знаючи безцеремонність чоловіка, вранці я могла виявити себе в його футболці.

— Ми з тобою дві дорослі людини, Аліно, — уся веселість вивітрюється з його голосу. — Тому умови усного договору, укладеного нами вчора, мають бути виконані. О першій годині дня, Аліно, я сподіваюся застати тебе у своїй квартирі, з білосніжною широкою усмішкою й готовою розповісти всьому світові, наскільки сильно ти мене кохаєш.

— Ненавиджу тебе! — гарчу в слухавку, але ніхто не відповідає. Ярослав просто взяв та відключився.

Я кидаю телефон на край ліжка, опускаю ноги на прохолодну підлогу. Як на мене, температура у квартирі надто низька. Але де знаходиться панель системи дому не знаю.

На тумбочці біля ліжка помічаю конверт. Стискаю губи в тонку лінію й неохоче тягнуся до нього.

Всередині банківська картка та записка.

«Ні в чому не відмовляй собі. Пін-код 3455».

Я усміхаюся. Як мило з боку Ярослава. Хоча брешу, нічого це не мило. Хочеться взяти ножиці та порізати кляту картку на дрібні шматочки. Чомусь злість на нареченого переноситься саме на Ярослава. Тому що дратує він і бісить.

Гаразд, картка мені знадобиться. Чому б не скористатися тим, що так люб’язно надав Ярослав… Богданов. Тепер мені відоме його прізвище, бо в нас воно одне на двох. Жахливо. Огидно!

Мимоволі в голові випливла підслухана мною розмова дівчат під час благодійного вечора. Вони обговорювали Богданова. Сумніву, якого саме — немає. Одна з них сказала, що він любить жінок старших за свій вік. Я подумки прикинула, скільки років може бути тій рудій адміністраторці. На вигляд його віку. То чутки брешуть чи правдиві?

Гаразд, уже дев’ята ранку, потрібно ще зателефонувати своєму стилісту, вибрати вбрання і встигнути зробити макіяж та зачіску. Але спочатку набираю батька, винувато плету щось про те, що в мене просто розігралася параноя й перепрошую, що зникла аж на добу.

— Ігор мав рацію, коли сказав, що ти в цьому плані безвідповідальна, — кричить на мене тато, і за згадки імені мого колишнього нареченого, нехай про це поки що знаю тільки я, всередині здіймається хвиля протесту та гніву. — І не забудь, що в п’ятницю в нас підписання шлюбного контракту.

Хочу заперечити й сказати, що жодний контракт нам уже не знадобиться, але прикушую язика. Повідомити про те, що я вчора заміж вийшла — те ж саме, що пустити собі кулю в лоба.

— Мені час йти, татку, передзвоню. Люблю тебе, — я квапливо прощаюся з батьком, тому що до мене доходить весь жах того, що відбувається — швидше за все, він побачить наше з Ярославом інтерв’ю і приховати цей безглуздий шлюб не вийде.

Я хапаюсь за голову. Роблю дихальну гімнастику. Так, гаразд, будемо розв'язувати проблеми в міру їх надходження. Зараз мені потрібно підготуватися до інтерв’ю. А решту залишимо на потім.

За годину до вітальні Ярослава входять Віка та Наташа.

— Нічого собі, — із захопленням оглядаються вони. — Коли ти встигла переїхати? Чому ми нічого не знаємо? Батько подарував чи ти купила?

З дівчатами ми знайомі вже кілька років, постійно співпрацюємо, іноді разом відвідуємо нічні клуби чи літаємо на відпочинок, тому їм дозволено ставити такі незручні питання.

— Це… — я завмираю, не знаючи, як позначити Ярослава. — Це квартира мого знайомого. Гарний краєвид, правда? На тлі панорамної стіни мають вийти гарні фотографії, — намагаюся перевести розмову в безпечніше русло.

Рятує мене дзвінок у двері.

— О, це наші напої, — радісно скрикую я. — Не знаю, як вам, а мені терміново треба випити кави. Дуже багато кави.

На першому поверсі комплексу розташована кав’ярня, тож кур’єр прибув у рекордно короткі терміни. Я ставлю напої на столик, Наташа тим часом розкладає пензлики, гребінці та плойки. Віка дістає з чохлів сукню за сукнею та вішає на стійку.