Глава 12. Аліна

Мене заколисує в машині, і я прикриваю повіки. Не хочу ні про що думати. Мені надто боляче зараз і єдине, чого хочеться — забутися. Коли машина гальмує й у салоні стає занадто тихо, я різко виринаю зі сну й натикаюся на обличчя Ярослава. Він розглядає мене. Занадто пильно. А коли розуміє, що я впіймала його за цим — різко розвертається й дивиться перед собою.

— Де ми? — питаю з подивом, бо ми у дворі «свічки» в центрі міста. Цю будівлю легко впізнати, бо вона одна з найвищих у місті.

— У мене тут квартира.

— Я просила відвезти мене додому, — дратуюся я.

— Я це зробив. Ми одружені, а отже, мій дім — це твій дім.

— Зараз не час для жартів, Ярославе.

— Ми ж домовилися, що якщо ти захочеш залишитися з Ігорем, я тебе відпускаю, а якщо ні — йдеш зі мною.

Я важко зітхаю. Сперечатися з ним неможливо.

— У мене немає сил сперечатися з тобою, — кажу втомлено і тру очі. — Додому відвези мене. Будь ласка.

— Ти ж хочеш побісити Ігоря? Так, щоб його розривало на частини? Хочеш помститися за образу? За зраду? За брехню? За те, що хотів тебе використати заради своїх цілей? — каже, мов змій спокусник, і нахиляється до мене ще ближче.

— Дай вгадаю, ти знаєш, як це зробити? — із сарказмом у голосі питаю я.

— Я вже зробив це. Одружився з тобою.

— І чим ти кращий за Ігоря? — хмикаю я й хитаю головою. — Ти так само, як і він, людей використовуєш заради своїх цілей.

Мої слова, схоже, злять чоловіка. Він різко відсувається від мене, заводить двигун і зривається з місця.

— Стривай, — хапаю його за руку. — Гаразд, і як я можу йому помститися? У тебе ж є план, — не питаю, стверджую. Бо Ярослав із тих людей, які завжди все наперед продумують.

Ярослав гальмує так різко, що якби я не була пристебнутою ремнем безпеки, розбила б ніс об лобове скло.

— Їдемо до мене? — зазирає мені в очі.

— Звучить двозначно.

— У цьому реченні сенс один — знищити Ігоря. А як ми це зробимо — не має значення, — багатообіцяльно каже він та посміхається. Ярослав залишається задоволеним тим, що я змінила свою думку. Я ж сподіваюся, що не пошкодую про це, бо він усе ще мене лякає. У мене був шанс втекти, а тепер я, здається, по-справжньому потрапила до його клітки.

Ярослав мешкає на п’ятнадцятому поверсі. Мені подобається й сама будівля, і її розташування. Я могла б дозволити хоч завтра купити тут квартиру та переїхати, але таке сусідство мене не спокушає.

Він кладе долоню на мій поперек і підштовхує всередину ліфта, коли стулки роз’їжджаються. Тканина настільки тонка, що відчуваю тепло його шкіри. Він неприпустимо довго не прибирає руку, тому мені доводиться самій зробити крок убік, щоб розірвати контакт.

Він усміхається на мої дії, я ж пояснюю:

— У мене відчуття, ніби ти підчепив мене в клубі і я погодилася провести з тобою ніч після години знайомства, — я схрещую руки на грудях, приховуючи за цим жестом збентеження.

— Ти близька до істини, як ніколи, — він виблискує своєю білозубою усмішкою, я ж закочую очі.

— Нумо домовимося, — дивлюся на нього невдоволено, — якщо ми співпрацюватимемо, жодних безглуздих жартів із твого боку.

— Ти перша, кого не підкорило моє почуття гумору.

— Воно в тебе огидне.

Ліфт зупиняється, і ми виходимо у світлий коридор. Ярослав відмикає одні з трьох дверей і пропускає мене всередину.

У квартирі спалахує світло, і я з цікавістю оглядаюся на всі боки. Перше, що впадає в око — від підлоги до стелі панорамне вікно. Тут усе виконано в темних тонах, меблів мінімум. Посеред вітальні диван, на стіні величезна плазма, у кутку кухонний гарнітур, але в цій квартирі навряд чи готують щось окрім кави.

— Ти так і стоятимеш біля порога? — мою увагу привертає Ярослав. Він розстібає ґудзики на манжетах сорочки й закочує рукава до ліктя. Він повністю стриманий, на обличчі не відбивається жодних емоцій. Його зрозуміти дуже важко, особливо, якщо ви знайомі всього кілька днів.

Я знімаю туфлі, ноги встигли втомитися, та йду до нього босоніж. Темний паркет на підлозі холодить ступні. Чоловік уважно стежить за моїм наближенням. Я зупиняюся навпроти нього, занадто близько, дивлюсь прямо в очі й чекаю, що буде далі. Що він мені запропонує?

— У тебе туш розмазалася, — його пальці торкаються мого обличчя, ніжно проводять подушечками під моїми очима.

Я веду головою вбік, не дозволяючи йому більше до мене торкатися.

— Говори, Яре. У мене сил не залишилося на сьогодні, — мій голос звучить слабко і хрипко.

— Налити тобі чогось?

Я заперечно хитаю головою.

— Хоча ні, можна мені води? Холодної.

Ярослав мовчки підходить до холодильника, я відвертаюсь від нього й наближаюся до вікна. Усе місто наче на долоні. Вогні зачаровують. Самотня сльоза знову скочується вниз щокою. У мене в голові все ще не вкладається, що Ігор міг так зі мною вчинити. Він усміхався тим дівчатам, поводився розв’язно. А на мене в нього часу останні тижні ніколи не було. Це жахливо. Принизливо. І боляче.