Глава 11. Аліна

Ярослав дістає з кишені ключ-картку та прикладає до дверей. Замок клацає й чоловік відчиняє переді мною двері. Відпускає мою руку, яка встигла спітніти в його великій гарячій долоні й пече від дотику до його шкіри.

— Почувайся як вдома. Я зараз. Тільки не тікай, — каже він і йде в гардеробну. Я вороже дивлюся йому в спину, а потім вирішую скористатися його порадою.

Я розглядаю його апартаменти. Простора вітальня з робочим місцем біля вікна, ліворуч та праворуч двері прихованого монтажу. Одні з них ведуть до гардеробної, це я вже знаю, я кладу на місце статуетку лева та безцеремонно штовхаю інші двері й потрапляю до спальні Ярослава.

— Подобається?

Я обертаюся, чоловік іде до мене, застібаючи на ходу ґудзики білої сорочки.

— Спальня могла бути й більшою, — хмикаю я.

— Не можу заснути у великих приміщеннях. Звичка, мабуть. У дитинстві в мене була кімната два на три метри. Усе, що туди вміщалося — ліжко та письмовий стіл. Сімнадцять років я спав у крихітній спальні, після чого, куди б не переїжджав, скрізь не затишно. У міській квартирі я зробив перепланування і зменшив спальню, бо мене мучило безсоння.

— У тебе є ще брат чи сестра? — питаю спокійно, наче не я ще десять хвилин тому погрожувала йому та верещала.

— Ні, тільки Єва була, — у його очах з’являється біль. — Тому батьки й розділили кімнату навпіл, щоб кожен із нас мав свій простір. Мінус різностатевих дітей у двокімнатній квартирі.

— У нас завжди, скільки пам’ятаю себе, був великий будинок, — не знаю, навіщо говорю я. — Що ж, — я зачиняю двері спальні й повертаюся до Ярослава, — поїхали, хочу скоріше опинитися на волі. І, заради бога, збреши мені, що ми не одружені.

— Не люблю брехню, — нахабно усміхається він, і в мені знову прокидається бажання чимось його стукнути.

— Це жахливо, Яр. Ти навіть не уявляєш, яка я зла! А що мої батьки на це скажуть? Як я їм поясню? А Ігореві? — обурююсь я та заламую руки.

— Повір, з Ігорем пояснюватися не доведеться.

— Віддай мені телефон. Ти обіцяв, — кажу з натиском.

— Пізніше, — Ярослав бере зі столу гаманець та йде до виходу з апартаментів. Я прямую за ним. У мене ще купа питань, на які я хочу почути відповіді прямо зараз.

— Як ти провернув наш шлюб?

— У нас у країні давно є сервіс «Шлюб за годину». Ціна питання — чотири тисячі гривень, — рівним голосом каже він.

— Жахливо.

— Проте романтично.

— Я завтра подам на розлучення. Сподіваюся, післязавтра отримаю свідоцтво про розірвання цього недошлюбу. І так, май на увазі, я ніколи не збиралася брати прізвище чоловіка. Моє ім’я — це мій бренд. Я художник та модель Аліна Костенко. А хто така Аліна Богданова? Невідома дівчина!

— Свідоцтво про розлучення післязавтра ти точно не отримаєш. За законом нас розлучать тільки за місяць, — повідомляє мені жахливу новину Ярослав.

— Тобто одружити за доплату за годину можуть, а розлучити — ні? — голосно скрикую я, наздоганяючи його в коридорі, та підлаштовуюся під його крок.

— Такий закон, — беземоційно сповіщає він і тисне на кнопку виклику ліфта.

Ми сідаємо в машину, цього разу обходимося без водія — за кермом Ярослав. Він заводить двигун, але автомобіль не рухається з місця.

— Що? — питаю я, бо чоловік надто пильно дивиться на мене.

Він голосно видихає, а потім схиляється до мого обличчя. Я завмираю, мої очі округлюються, мені чомусь здається, що він вирішив мене поцілувати. Впираюся долонями в його плечі, готова дати відсіч його залицянням, але Ярослав лише хмикає, потім тягнеться рукою до ременя безпеки й пристібає мене.

— У моїй машині всі повинні дотримуватися заходів безпеки, — хрипким голосом вимовляє він, не відриваючи погляду від мого обличчя, а потім різко усувається, знімає машину з ручника й виїжджає з території готелю.

Я озираюся, прощаючись із цим місцем. Тут насправді гарно та затишно. Шкода, що господар такий бридкий тип.

Ми на швидкості мчимо трасою в мовчазній тиші. Я нишком розглядаю чоловіка. Він із силою стискає кермо, впиваючись пальцями в темне дерево. На зап’ясті масивний годинник, з яким він ніколи не розлучається.

Час від часу я помічаю, як його погляд ковзає моїми ногами. Сукня надто коротка, щоб прикрити мої довгі ноги. Від цього мені стає ніяково, я постійно смикаю вниз поділ, але це не рятує ситуацію.

— Ми до Києва? — питаю, коли за вікном починають блимати дорожні вказівники.

— Так. Ігор твій зараз там, тому це логічно, що їдемо ми до столиці.

— Ти мене до нього відвезеш? — дивлюся на нього з надією. Невже я сьогодні опинюся вдома? Всього день минув, а відчуття, наче ціла вічність.

— Дізнаєшся, — дає розпливчасту відповідь і відчиняє вікно, щоб закурити. Я кривлюся. Не витримую та тягнуся до нього. Висмикую з рук цигарку й викидаю у вікно.

— Гей, ти що робиш? — обурено дивиться на мене. Потім незворушно тягнеться до пачки й дістає ще одну.

Я пророблюю з нею те саме, що і з попередньою.