Глава 9. Аліна

Ми їдемо довго. Я навіть засинаю, незважаючи на напружену ситуацію. Усе ще стискаю в долоні каблучку, не розуміючи, що відбувається. Згадалися ті слова Ярослава у вбиральні, коли він замкнувся зі мною й поцілував.

— Ти гідна кращої каблучки.

Він уже тоді знав, що це підробка? Але звідки? Він стежив і за мною, і за Ігорем? Який його інтерес у всьому цьому?

Я різко розплющую очі, бо відчуваю дотик до свого плеча. Здригаюсь, тому що обличчя Ярослава знаходиться надто близько до мого. Я роблю рваний вдих, мимоволі облизую губи й помічаю, як його погляд опустився нижче. У голові закружляли спогади про його губи на моїх.

— Твоя кава. І кекс. Усе, як замовляла, — прочистивши горло, вимовляє він, всовує мені в руку стаканчик, залишає на моїх колінах паперовий пакет із кексом і зачиняє дверцята з мого боку.

Салон автомобіля знову занурюється в темряву. Водій не вимовляє жодного слова. Покірно чекає, поки Ярослав повернеться на своє місце, й заводить двигун. Машина знову виїжджає на трасу.

— Куди ми їдемо? — не те щоб я сподівалася на чесну відповідь, але спробувати не завадить.

— Я володію готелем у горах. Зараз не сезон, тож там буде спокійно й тихо.

— Спокійно та тихо, щоб прикопати мене під сосною?

Ярослав хмикає й хитає головою.

— Не розумію, з чого ти взяла, що я збираюся з тобою зробити щось погане?

— Пф-ф, давай перерахую тобі всі пункти: ти переслідував мене не один день, надсилав квіти, — до речі, забула перерахувати, може, в букетах щоразу, немов натяк, була парна кількість квітів, — ти викрав мене, замкнув у машині й везеш у невідомому напрямку. Цього достатньо, щоб почати вважати тебе маніяком?

— У тебе надто розвинена уява.

— І все ж таки. Віддаси мій телефон?

— Нехай він ще трохи побуде в мене, — після нетривалої паузи каже він. — Пий своє капучино, ще годину — й будемо на місці, — ставить крапку в нашій гострій розмові Ярослав.

Я відвертаюсь до вікна. Спостерігаю за тим, як прослизають повз тіні дерев. Зараз, мабуть, десь опівночі. Батько, напевно, хвилюється. Він відправив за мною своїх людей. Але це навіть на краще, вони швидше знайдуть мене.

Нарешті попереду з’являються вогні населеного пункту. Ми їдемо широкою вуличкою, з усіх боків натикані готелі, і я жадібно впиваюся поглядом у вікна, у яких видно світло. Тут є люди, а це означає, що я зможу попросити про допомогу когось.

Але ми проїжджаємо повз них та повземо вгору, туди, де видно тільки темінь.

Я розчаровано зітхаю та відкидаюся на спинку сидіння.

Автомобіль гальмує у дворі перед шестиповерховою будівлею. Готель великий, підсвічування на фасаді повільно переливається різними кольорами. Якби я була в іншій ситуації, обов’язково увімкнула б камеру і зробила кілька фото, затрималася б у саду й не менш ніж годину провела на гойдалках.

— Приїхали, — каже Ярослав, повертаючись до мене обличчям. Він окидає мене похмурим поглядом, а я дивлюся на нього з викликом. — Тільки без викрутасів, Аліно. Не забувай, що готель належить мені, і я вчора посилив його охорону. Ночами тут вештаються вовки, тому тікати було б не найрозумнішим рішенням із твого боку. У лісі легко заблукати, кожного року рятувальники шукають якихось туристів.

— До першого готелю я встигну добігти, не хвилюйся, — вимовляю їдко і смикаю ручку дверей зі свого боку. На подив, вона піддається.

Я залишаю салон і в обличчя одразу ж ударяє свіже повітря. Я роблю жадібний вдих, потім досліджую місцевість. До найближчого готелю метрів п’ятсот із гори йти, не менше.

Я напружуюсь, коли рука Ярослава обвиває мене за талію. Він підштовхує мене до входу, і я слухняно заходжу до готелю.

Наші тіла щільно притиснуті одне до одного, мене кидає в жар. Я ловлю на собі дивний погляд чоловіка, він розглядає мене, а потім різко відвертається, наче я піймала його на гарячому.

Нас зустрічає привітний персонал і одразу ж підбігає дівчина в строгому білому костюмі та на високих шпильках.

— Ярославе, твої апартаменти готові, як ти просив, — солодко каже вона й усміхається, але фальшиво, бо бачить поряд із ним мене.

Дівчина помічає, як недвозначно Ярослав притискає мене до себе, і в її очах відбивається вогник ревнощів. Судячи з того, як вона поводиться з чоловіком, їхні стосунки явно перейшли межу «начальник-підлегла».

— А люкс на останньому поверсі для моєї супутниці? — діловито питає він і починає гладити мою талію, після чого я роблю крок убік, щоб збільшити між нами дистанцію.

— Щойно прибрали й перестелили простирадла. Принести щось з їжі? — вона дивиться на мене, але я заперечливо хитаю головою.

Ми йдемо до ліфтів, Ярослав натискає кнопку шостого поверху, я ж відходжу від нього в дальній кут кабінки. Між нами застигає тиша. Я втомлена та сонна. Притуляюся спиною до холодної поверхні ліфта.

На поверсі тихо, немає жодної живої душі, крім нас. Ярослав впевненим кроком йде попереду мене, повністю впевнений у тому, що я прямую за ним. Зупиняється в кінці коридору та прикладає ключ-карту до дверей.