Глава 8. Аліна

Наступний день минає в метушні. Я шалено нервую, як і кожного разу, коли мені треба вийти на сцену. Завжди боїшся, що на високих підборах спіткнешся, або заплутаєшся в подолі сукні прямо на сцені й зіпсуєш весь вечір.

На щастя, все минає гладко, й ось я сиджу навпроти дзеркала й намагаюся змити надто яскравий макіяж. Нам зняли номер у готелі неподалік, і мені вже дуже хочеться залізти в ліжко й відіспатися.

— Аліно, тобі квіти доставили, — вривається в думки голос однієї зі стилісток.

Я різко повертаю до неї голову й очі розширюються, коли бачу гарний букет півонових троянд. Але захоплення відразу змінюється настороженістю.

— Від кого? — насилу видавлюю із себе, тому що в горлі раптово пересохло.

Дівчина знизує плечима, дає зрозуміти, що уявлення не має, хто надіслав мені квіти.

— Дякую, — приймаю букет тремтячими руками. Марно сподіваюся, що Ігор вирішив зробити мені приємність. Слова в картці кажуть самі за себе.

«З нетерпінням чекаю наступної нашої зустрічі. Сьогодні ти мала неперевершений вигляд».

Я не помічаю, як починаю тремтіти. Тягнуся до сумочки й дістаю телефон. Ситуація виходить з-під контролю, це вже не просто прихильник, він — переслідувач.

— Алло, татку, привіт! Не відриваю тебе від справ? — мій голос виказує мій стан, приховати схвильованість не вдається.

— Привіт, доню, кажи, що хотіла, я зараз в аеропорту, через пів години рейс.

— Слухай, це може здатися тобі дурницею, але… — я роблю глибокий вдих, збираюся з думками, щоб розповісти батькові все так, щоб він не посміявся з мене, як Ігор, а серйозно поставився до моїх слів. — Десь із тиждень тому до мене в торговому центрі підійшов чоловік, наче нічого такого, але відтоді він переслідує мене й надсилає квіти. Він завжди знає, де я й о котрій годині, і він дуже мене лякає. Я сьогодні за містом на показі й тільки-но все закінчилося, як мені від нього принесли квіти. Він лякає мене, тату, а якщо він псих?

— Заспокойся, доню, — голос батька звучить крізь динамік серйозно та занепокоєно. — Ти де зараз?

— В гримерній.

— Там крім тебе ще хтось є?

Я оглядаюся довкола.

— Так, тут багато людей.

— Добре, тоді будь там, поки тобі не подзвонить моя людина. Я відправлю до тебе автівку з охоронцем, він відвезе тебе до нашого будинку, поки не з'ясуємо, що це за тип поряд із тобою в’ється, тобі краще побути в безпеці та нікуди не виходити без охорони.

— Ти думаєш, це щось серйозне? — питаю пошепки, наче комусь і справді є діло до моєї розмови.

— Поки в мене на столі не буде досьє на того покидька, що переслідує тебе, я нічого не думаю. Але враховуючи вплив нашої сім’ї та статки, я не можу нехтувати безпекою доньки та бути впевненим, що через тебе не захочуть дістатися до мене.

— Дякую, тату, мені дійсно дуже страшно.

— Ігор знає?

— Так, — відповідаю з запізненням. — Але ми подумали, що то просто хлопець, якому я сподобалася, — не знаю, чому виправдовую Ігоря, адже той тільки посміявся з моїх страхів.

— Безвідповідально з його боку, — злиться батько. — Гаразд, доню, я зараз подзвоню начальнику безпеки й він усе організує. Нікуди не виходь без його дзвінка. Я, найімовірніше, буду в літаку, коли він до тебе добереться, тому відповіси на всі його запитання й розкажеш у подробицях, де зустріла того чоловіка й що він казав.

— Добре, тату. Я буду чекати.

Я відключаюся й завмираю в кріслі. Квіти ваблять погляд, відірватися важко. Хвилини плинуть надто довго. Усі починають розходитися, а я боюся навіть вийти в коридор, щоб купити в автоматі кави. Чомусь саме сьогодні мене наповнює погане передчуття. Наче щось має статися, і це щось зовсім не хороше.

Я вже зібрана, втомлена й голодна. Минає година, коли нарешті телефон оживає й мені надходить дзвінок із незнайомого номера.

— Аліно Дмитрівно, машина чекає перед входом у торгову галерею. Чорний позашляховик.

— Виходжу, — на радощах я хапаю сумочку, востаннє поглядом ковзаю по квітах і швидким кроком прямую до виходу з приміщення.

Біля позашляховика стоїть чоловік у чорному костюмі. Він стримано вітається зі мною кивком голови й відчиняє переді мною задні дверцята. Я прослизаю в салон автомобіля, дверцята зачиняються. Всередині прохолодно, пахне шкірою та чоловічими парфумами. Я сиджу біля вікна навпроти переднього пасажирського сидіння, на якому влаштувався, скоріше за все, охоронець. Я бачу лише його темну маківку та шкіряну куртку.

Я розслаблено відкидаюся на спинку сидіння. Нарешті в безпеці. Можна й поспати дорогою, якщо охоронець не почне розпитувати мене про Сергія прямо зараз.

Водій займає своє місце та заводить двигун. Машина плавно зривається з місця. У салоні панує тиша, я заплющую очі й голосно видихаю.

Минає хвилин десять, я розплющую очі та переводжу погляд за вікно. Мої брови здивовано злітають вгору.

— Вибачте, але ми не туди їдемо. Це виїзд на західну трасу, а нам до столиці треба.

Але водій наче не чує моїх слів. Єдине, що змінюється — він втискає педаль у підлогу й машина починає набирати швидкість, а я — панікувати.