Глава 6. Аліна

Мама помічає мій стан, у її очах цікавість та тривога. Я хитаю головою й усміхаюся, даючи зрозуміти, що нічого такого не сталося. Сама ж хочу якнайшвидше покинути це місце. Каблучка на пальці тепер обпікає і здається неймовірно важкою. Ігор теж нервує. Я помічаю це з його різких рухів і частих зітхань. Він нахиляється до мене, але коли пробує обійняти, я відсовуюсь від нього й заводжу розмову з мамою.

Нарешті батько вимовляє свою промову, і я трохи відволікаюся від важких думок. Ми всією сім’єю на сцені посеред зали, мені доводиться усміхатися так, що починає зводити вилиці. Після цього на сцену виходить Ігор. Я знаю, що маю зробити далі — зрушити з місця й підійти до нього. Але я залишаюся на місці. Поряд із батьками. Слова Ігоря розпливаються, і я не вловлюю їхню суть. Я думаю про те, як мріяла про цю мить, зараз має бути найщасливіший момент у моєму житті, а в мене одне бажання: скоріше б все закінчилося.

— Аліно, — мама штовхає мене в спину, я з подивом озираюсь на всі боки й розумію, що Ігор мовчки стоїть із мікрофоном у руках і дивиться на мене.

Я знову натягую усмішку. Ігор простягає мені руку, і я роблю кілька кроків до нього, перш ніж прийняти її.

Зал вибухає оплесками та привітаннями. У мене тремтять коліна та все перед очима розпливається. Я звикла до уваги, до залу повного людей, до спалахів фотокамер, але саме зараз чомусь почуваюся не у своїй тарілці. Відчуття, ніби все це не зі мною відбувається.

Ігор притискає мене до себе, дякує всім, і нарешті ми всією родиною залишаємо сцену. Але увага все ще прикута саме до нас. З усіх сторін долинають привітання.

— Я можу вже поїхати додому? Мені щось недобре, швидше за все, хвилювання далося взнаки, — питаю в батька тихенько, щоб Ігор не чув.

— Попросити водія подати машину? — він дивиться на мене так, наче я при смерті. Завжди страшенно за мене хвилювався. Тягар єдиної дитини в сім’ї — це коли всі почуття, весь вільний час і всі надії батьків спрямовані саме на тебе. Іноді я жалкую, що в мене немає ні брата, ні сестри, тоді батькам було б не так важко проводжати мене в доросле життя.

— Так, будь ласка, — а потім я повертаюся до Ігоря й шепочу на вухо, — я вийду надвір, подихаю свіжим повітрям.

І поки він не встиг поставити зайвих питань — тікаю з задушливого залу, сподіваючись, що батько не скаже йому, що я зібралася додому.

В автомобілі батька тихо та спокійно. Андрій, наш водій, працює в нашій сім’ї вже років п’ять. Мені завжди було з ним зручно та комфортно. Він забирав мене з вечірок, відвозив до торгових центрів, іноді я навіть брала його із собою та завантажувала численними пакетами. Я знала, що в нього є дві маленькі доньки, й часто на свята передавала їм подарунки. Взагалі вся прислуга в нашому домі була наче нашою другою родиною. Мені подобалося таке ставлення, і я раділа, що мої батьки не поводяться, як типові багатії, які навіть не помічають, що у їхньої куховарки, наприклад, уже тиждень як заплакані очі.

— У вас усе добре? — запитує Андрій, вловивши мій огидний настрій. Або просто побачив у дзеркалі заднього виду, як я намагаюся непомітно стерти з очей сльози.

— Так, усе гаразд, — запевняю його, але виходить кепсько.

— Ви не виглядаєте щасливою для такої події, — після нетривалого мовчання знову вимовляє він.

Я знизую плечима.

— Просто іноді все йде не так, як плануєш, і від цього стає прикро.

Далі ми їдемо в тиші. Андрій проводжає мене до ліфта, я підіймаюсь до себе й нарешті даю волю сльозам. Не знаю, що саме мене так зачепило, чому раптом так боляче стало. Адже це дрібна сварка.

У мене досі навіть маленького приводу для образи не було. А зараз наче Ігор зробив щось дуже погане.

Я знімаю сукню, спочатку хочу зі злістю кинути її на підлогу, але потім згадую, з якою любов’ю подруга створювала її для мене, тому акуратно поміщаю в шафу. Потім просто лягаю в ліжко й відключаюся, а вранці прокидаюся від того, що на всю квартиру репетує домофон.

— Так? — сонно тисну на кнопку і вдивляюся в екран.

— Добридень, це кур’єрська служба.

— Кур’єрська? Я не пам’ятаю, щоб щось замовляла.

— Ви ж Костенко Аліна?

— Так.

— У нас на ваше ім’я доставлення. Від… — він зазирає у свої записи, а в мене серце завмирає. Невже знову Сергій? Ну точно божевільний. — від Миронова Ігоря.

Я видихаю.

— Підіймайтесь.

За ніч образа трохи охолола. Зараз мені вже починає здаватися, що я повелася, як дитина. Ще і втекла.

Я швидко приводжу волосся до ладу й накидаю на себе халат. Відчиняю вхідні двері та завмираю. За ними щонайменше з десяток кошиків із квітами.

— Де нам їх розмістити? — виводить мене з приємного шоку кур’єр.

— Е-е-е, давайте прямо у вітальні. Біля дивану.

Я спостерігаю за тим, як кілька людей заносять неймовірні квіткові композиції до моєї квартири, і в грудях повільно розливається тепло.

— Розпишіться, будь ласка, що прийняли доставлення, — чоловік у формі простягає мені планшет.