Глава 4. Аліна

Вранці я прокидаюся й одразу вирушаю в салон краси. Перед заходом потрібно привести себе до ладу. Сьогодні нарешті офіційно ми з Ігорем оголосимо про заручини. Я ще не бачила каблучку й мені дуже цікаво, якою вона буде.

Цей день не зіпсує нічого. Це мій день, лише мій.

Сукня вже чекає на мене в гардеробі. Після процедур у салоні мені пропонують легкий обід, потім наді мною чаклує стиліст і візажист. Білі кучері спадають хвилями по спині, легкий макіяж підкреслює великі блакитні очі та пухкі губи. Я дійсно виглядаю гарно.

Дочекатися восьмої вечора виявляється неймовірно важко. Я вже в сукні, вона ідеально сидить по фігурі. Роблю кілька фото в дзеркалі, щоб відправити подрузі та подякувати за ексклюзивне вбрання. Страшенно нервую перед сьогоднішнім вечором, наші фото, найімовірніше, розлетяться всіма таблоїдами. Занадто багато впливу в місті має моя сім’я.

Нарешті телефон у моїх руках оживає, Ігор скинув повідомлення, що вже біля будинку. Я востаннє милуюсь своїм віддзеркаленням і з хвилюванням спускаюся вниз.

Варто мені вийти на вулицю, як погляд натикається на обличчя Ігоря. Його усмішка стає ширшою, він пожирає мене очима. Я йду назустріч йому, виляючи стегнами.

— Вау, — його брови злітають вгору, коли він бачить мене. Мені не потрібно тягнутися до нього за поцілунком, тому що ми практично одного з ним росту. — Я вже казав, як мені пощастило з майбутньою дружиною? Ти прекрасна.

Він захоплюється мною, а я червонію. Ми з ним пів року разом, усе закрутилося дуже швидко, але я все одно бентежуся щоразу, коли він каже мені компліменти.

— Дякую, ти в мене теж нічого так, — поправляю метелика в нього на шиї, й мої губи ще раз торкаються його.

Ігор відчиняє двері лімузина, й ми влаштовуємося на шкіряному дивані. Перегородка між водієм і нами піднята, тому атмосфера більш ніж інтимна. Ігор обіймає мене за плечі та знову цілує. А потім раптом дістає з кишені штанів оксамитову коробочку й подає мені.

— Відкрий.

Він дивиться на мене вичікувально. Я ж завмираю, забуваю навіть як дихати. Чи це те, що я думаю?

Тремтячими руками приймаю його подарунок, відриваю кришку й очі розширюються від захоплення.

— Яка прекрасна, — вона саме така, як я собі уявляла. Ніжна, вишукана, з каменем в ідеальному огранюванні.

— Одягни, хочу, щоб сьогодні кожен знав, кому саме ти належиш, — шепоче мені на вухо.

Пальці тремтять так сильно, що коробочка й каблучка випадають на підлогу. Ігор сміється, нахиляється, щоб підняти, й сам одягає на мій безіменний палець правої руки каблучку.

— Все, тепер тебе нікому не віддам.

Я усміхаюсь. Це так зворушливо. Формально ми звичайно й так уже заручені, батько з Ігорем у процесі складання шлюбного контракту, я вибираю ресторани та готельні комплекси для проведення весілля, але саме зараз відчуваю, що наші стосунки вийшли на новий рівень.

На думку так недоречно прилітають спогади про ті самі фото та затьмарюють момент. Я дивлюся на каблучку, а сама думаю про те: а раптом я виявлюся однією з тих ошуканих жінок, які беззаперечно вірять своїм чоловікам у той час, коли ті зраджують їх?

Повертаю голову до Ігоря та ловлю його захоплений щасливий погляд. Ні, у нас усе буде добре.

Варто нам вийти з лімузина, як нас засліплюють спалахи камер. Щорічний благодійний бал, який організовує моя сім’я — один із найбільших заходів столиці. Тут будуть зірки, впливові люди та половина еліти нашої країни. Я дуже пишаюся тим, що ми робимо неймовірний внесок у таку добру справу, допомагаємо дитячим будинкам та хворим дітям.

Ігор тисне руку знайомим, я вітаюся кивком голови й щиро всім усміхаюся. Мої батьки вже мають бути десь тут, але серед стількох людей розгледіти їх непросто.

У залі грає музика, симфонічний оркестр розташований у ніші біля сцени, гості не поспішають розсідатися за столики, невимушено спілкуються один з одним, налагоджують нові зв’язки. Коли ми з Ігорем перетинаємо зал, усі погляди звернені на нас. Я бачу у їхніх очах інтерес. Ще б пак, єдина дочка, єдина спадкоємиця. Усі дуже довго чекали, кого батько вибере мені за чоловіка, а собі наступника. Тепер їм доведеться рахуватися ще й з Ігорем.

— Аліно, люба, як же давно я тебе не бачила. Якою ти красунею стала! — нам загороджує дорогу мамина подруга. На її обличчі широка усмішка, в очах такий самий непідробний інтерес.

Їй насилу вдається не витріщатися на Ігоря й не почати ставити незручні питання. Але вона легко помічає на моєму безіменному пальці каблучку, і її очі розширюються від несподіванки.

— Дякую, справді давно не бачилися з вами. Як ваші сини?

— Один ось школу закінчив цього року, а другий у випускний клас перейшов. Так швидко дітки виростають. Ти вже ось наречена зовсім.

Ми обмінюємося ще кількома фразами, а потім Ігор за нас перепрошує й ми йдемо далі. До мого батька, який спілкується із чоловіками в кінці залу.

— Доброго дня, Дмитре Івановичу, — Ігор простягає руку моєму батькові.

— Відмінна з вас пара, — тато милується нами, а потім повертається до чоловіків, — правда?