Глава 3. Аліна

Я вдивляюся в обличчя відвідувачів закладу через лобове скло автомобіля. На терасі переважно сім’ї чи компанії дівчат. Звичайно ж, серед них немає мого незнайомця. Хоча б тому, що ще рано.

Я перевіряю час і невідривно стежу за входом, шукаючи в кожному чоловікові знайомі риси. Я не сильно запам’ятала обличчя незнайомця, але впевнена: варто мені його побачити — точно впізнаю.

Коли час перелетів за шосту вечора, я трохи охолола і зрозуміла, що це і справді погана ідея. Треба було їхати додому, а не займатися нісенітницями. Моя рука лягла на кнопку запалення, але в цей момент хтось наполегливо постукав у бокове вікно.

Від неочікуваності я здригнулася, повернула голову й застигла.

То був він.

Той чоловік з торгового центру.

Мої очі розширилися від подиву та страху. Що робити?

Сьогодні він був одягнений просто. Жодного ділового костюма на ньому. Лише біла футболка та світлі джинси. Очі закривали авіатори, на обличчі розтяглася нахабна посмішка.

Я втискаюсь у спинку сидіння й боюся поворухнутися. Навряд чи крізь тоновані шибки він міг мене помітити. Але чоловік не йде, кісточками пальців знову стукає по склу.

Я тисну на кнопку, скло опускається рівно настільки, щоб можна було побачити мої очі та обмінятися кількома фразами.

— Що вам потрібно? — намагаюся, щоб мій голос звучав упевнено, а не як у переляканого зайця. Виходить непогано. Діловий незацікавлений тон.

— Пригостити даму гарною кавою та вишуканим десертом. А ще побалакати. Але для цього потрібно залишити салон автомобіля й зайняти столик, який я зарезервував в цьому багатолюдному місці, — він кивком вказує на заповнену людьми терасу. І, більше не сказавши ні слова, він розвертається і вирушає до входу в ресторан, впевнений, що я піду за ним.

Я почовгала задом на сидінні, дивлячись чоловікові в спину. Не такий він і страшний, але й не схожий на того, кого вразила моя краса. Йому щось від мене потрібно, без варіантів. Не просто так він наголосив на тому, що місце багатолюдне. Знає, що лякає мене.

Сама не помічаю, як тягнуся до ручки дверей. Азарт завирував у крові. Я клацаю сигналізацією і, не спускаючи погляду з чоловіка, вирушаю слідом за ним.

Він займає у самому кутку столик, прихований від чужих очей. Офіціанти заметушилися навколо, я ж сіла навпроти нього.

Очі в очі. Він розглядає моє обличчя, а я його. Він уже без сонцезахисних окулярів, тому я легко можу помітити навколо його очей дрібні промінчики зморшок.

— То що вам потрібно? — не витримую першою, бо мовчання затягнулося.

— Я взяв на себе сміливість і зробив замовлення. Сподіваюся, тобі сподобається, — проігнорувавши моє запитання вимовляє він, переходячи на «ти».

— Я не налаштована на довгі душевні розмови.

— Шкода, а мені подобається, коли довго.

Щоки спалахують від збентеження. Тому що на думку спадають далеко не розмови.

Наше спілкування, якщо це можна так назвати, перериває офіціант. Він приносить мені капучино та малиново-шоколадний торт, перед моїм співрозмовником ставить лише чашку кави.

— Я купив одну з твоїх картин, — раптово вимовляє він, коли ми знову залишаємось самі.

— Правда? — мої брови здивовано злітають вгору. — І яку ж?

— «Сором’язливість», — його пронизливий темний погляд не відривається від мене.

Щоки знову спалахують. То був автопортрет. Але світло й тіні грають так, що моє обличчя важко розрізнити в темряві. На відміну від інших частин тіла.

— Але ж її виставили на благодійному аукціоні, — хмурюся, чудово пам’ятаючи про те, що Ігор обіцяв мені, що викупить цей лот. Я забула його запитати позавчора, як минув аукціон.

— Звичайно. А що — було ще якесь місце, де можна було купити цю картину? — він відкидається на спинку крісла й підносить чашку до губ. Виглядає спокійно та впевнено. На відміну від мене.

— Ні, просто…

Я замовкаю. Мені стає прикро. Я над цією картиною дуже довго працювала. Насправді це була моя остання робота, після якої я жодного разу не доторкнулася до пензлів. Таке трапляється у творчих людей, але я ніколи не думала, що може статися зі мною.

Я хотіла, щоб вона належала Ігореві так само, як я належу йому. А тепер виходить, моїм тілом милуватиметься ось цей чоловік. Це була моя улюблена робота, і я виставила її на аукціон тільки тому, що була впевнена — Миронов її викупить. Більше нікому вона особливо не потрібна.

— І скільки ти заплатив за картину? — беру приклад із нього й переходжу на «ти».

— А це має значення? — він схиляє голову набік, свердлить мене важким поглядом.

Має, тому що я хочу знати, яка в Ігоря межа. Яку ціну він вважав зависокою для мене?

— Не має. Я все одно побачу чек, — усміхаюся натягнуто.

— Я розплатився готівкою. Гроші відразу переказали на рахунок благодійного фонду. Але якщо тобі цікаво, то два мільйони доларів.

У мене відвисає щелепа. Мої картини стільки не коштують. Двісті тисяч — це межа. Навіть на піку моєї популярності.