Глава 2. Аліна

На годиннику третя ночі, через незашторені панорамні вікна пробираються вогні міста, а я лежу з розплющеними очима і прислухаюся до кожного звуку у квартирі. Жахливі картини того, як незнайомець проникає до мого дому, не залишають голову. Що йому потрібно? Просто набридливий шанувальник чи псих?

Вирішую, що це я збожеволіла. Чоловік просто надіслав мені квіти, він явно ніколи не чув відмови від дівчини, тож вирішив узяти натиском. Але одразу виникає запитання: як дізнався, де я живу? Адже кур’єр прибув до того, як я повернулася додому, отже, простежити ніяк не міг.

А чи випадково він опинився в торговому центрі? Мене пробирає тремтіння і я натягую ковдру вище. Примушую себе перестати думати про незнайомця й заснути.

Вранці моє хвилювання нікуди не поділося, і я з побоюванням оглядаюся на всі боки, коли спускаюся в ліфті в підземний паркінг. Але ніхто не вибігає з-за рогу з… букетом троянд. Стає смішно, й мене нарешті відпускає.

Я сідаю за кермо, вмикаю кондиціонер і швидко друкую в телефоні повідомлення з побажаннями доброго ранку Ігорю. На обличчі розтягується усмішка, коли надходить відповідь.

«Хорошого дня, сонечко. Цілую й дуже сумую».

Ох, який же він милий!

Машина жваво виїжджає з паркінгу, і я мчу дорогами в центр. Якось моя подруга-модельєр з Англії попросила мене вийти в одному з її образів на подіум. Я відмовлялася, боячись зіпсувати показ, але вона твердила, що моє обличчя саме те, що їй потрібно. Що вона саме так уявляла дівчину, яка носитиме цю сукню.

Я не встояла перед її вмовляннями, і вже за місяць, тремтячи всім тілом, стояла на високих підборах за сценою, готуючись до свого першого показу. Я була художником і більше любила показувати свої картини, а не обличчя, але мене раптом узяв такий неймовірний кураж!

Після показу подруги мені почали прилітати нові пропозиції і я сама не зрозуміла, як погодилася. А через рік, коли в мене настала творча криза і я перестала малювати, ні краплі не пошкодувала про своє рішення. Тому що мені було чим заповнити вільний час замість того, щоб лежати в ліжку й депресувати.

Сьогодні в мене зйомка для відомого бренду косметики. У гримерку нам приносять каву й пончики, я сідаю в крісло й наступну годину спостерігаю за тим, як візажист чаклує наді мною. Потім кілька годин виснажливої ​​зйомки, а після, коли я починаю знімати із себе білу шовкову сукню, до мене прямує адміністратор студії з величезним букетом червоних троянд.

Мої очі розширюються від подиву, коли вона простягає букет мені.

— Кур’єр приніс. Пощастило тобі з хлопцем, Аліно, такий романтик, — усміхається вона, я ж відчуваю як пальці починають тремтіти.

Між бутонами квітів стирчить картка. На негнучких ногах я підходжу до зони відпочинку і плюхаюся в крісло. Роблю кілька глибоких вдихів та з хвилюванням розкриваю картку.

«Завтра на благодійному вечорі оголосимо про заручини. Кохаю тебе».

Напруга вмить тане. На обличчі з’являється щаслива усмішка. Це від Ігоря. Невже він нарешті офіційно попросить у батька моєї руки?

Від хвилювання почала закипати кров. Я дістаю телефон і надсилаю коханому повідомлення. Мені раптом захотілося кричати про своє щастя, стрибати та танцювати. Ще п’ять хвилин тому я була втомленою і мріяла лише про те, щоб швидше дістатися додому, а зараз була готова вирушити в нічний клуб і танцювати до ранку.

— Аліно, ти сьогодні, здається, популярна. Ще один букет для тебе, — я завмираю й різко повертаю голову до Наташі. У її руках величезний букет білих лілій. Неймовірно гарний. Солодкуватий аромат заповнив простір навколо нас.

Я кліпнула кілька разів, відклала убік троянди й простягнула руки за квітами. Невже Ігор вирішив побалувати мене? Чи не зміг визначитися з вибором?

Я вдихаю їхній аромат, знаходжу картку. Розгортаю і відчуваю, як уся кров відринула від обличчя.

«Ти так і не погодилася випити зі мною кави. Сьогодні в «Конфі» о 18:00. Чекатиму».

Це точно не Ігор.

Квіти раптом здалися мені отруйними зміями. Під невтямливим поглядом Наташі я підводжуся з крісла, перетинаю приміщення й зі злістю кидаю букет у кошик для сміття.

— Шанувальник не вгодив чи що? — крізь стукіт пульсу в скронях проникає голос дівчини.

— Можна й так сказати, — не відводжу погляду від зім’ятих бутонів лілій. Квіти гарні, але той, хто надіслав їх — лячний.

Я переодягаюся, прощаюся з усіма й виходжу надвір. Озираюся на всі боки й швидко перетинаю відстань до своєї машини. Заводжу двигун та набираю Ігоря.

— Привіт, сонечко, ти вже закінчила з роботою? — звук його голосу заспокоює мене й надає впевненості. Страх одразу ж відступає.

— Так, щойно. Збираюся поїхати до аеропорту, моя подруга передала сукню зі своєї нової колекції до завтрашнього вечора. Добре, що вдалося знайти людину, яка погодилася взяти моє вбрання.

— Ти в мене будеш найвродливішою. До речі, ти отримала від мене букет?

— Так, — відповідаю після нетривалої паузи, бо раптово згадую, що настільки рознервувалася через лілії, що букет троянд залишився забутим у студії. — Дякую, вони прекрасні. Слухай, у мене тут дещо трапилося, хотіла з тобою обговорити.