Глава 1. Аліна

— Гарна сукня, вам дуже буде личити, — пролунало за спиною, поки я із сумнівом дивилася на манекен, прикидаючи, який матиму вигляд у вузькій синій сукні.

Мій батько влаштовує благодійний вечір, на якому буде весь бомонд міста, але мати неймовірний вигляд я повинна не тому. Просто там буде Ігор.

— Дякую, але не впевнена, що це саме те, що я шукаю, — звертаюсь до чоловіка й застигаю, натикаючись на його погляд. Він із цікавістю розглядає мене, а я його.

Незнайомець високий, гарний, із широким розворотом плечей, короткою стрижкою та з пронизливими блакитними очима. Він років на десять старший за мене, а може, справа у відрослій щетині, яка додає віку будь-якому чоловіку.

На ньому дорогий одяг, це я точно можу розрізнити без труднощів. На зап’ясті годинник відомої марки, дивиться на мене поблажливо, але й водночас уловлюю в його погляді зацікавленість. Він оцінює мене.

Незнайомець проходить поглядом по моїй фігурі, куточки його губ здіймаються в натяку на усмішку. Але мені його увага не лестить. Навпаки, від того, як він дивиться на мене, всім тілом проходить неприємне свербіння, хочеться зникнути з його поля зору. Дивне передчуття наростає всередині, попереджаючи про небезпеку.

— Що ж, дякую за пораду, але мені час, — видавлюю із себе ввічливу усмішку й роблю крок убік, коли моє зап’ястя обхоплюють міцні теплі пальці.

Я різко повертаю голову, з подивом дивлюся на чоловіка. Намагаюся вирватися із захоплення, але не виходить. Серце в грудях починає битися вдвічі швидше, а пульс у скронях — гуркотіти.

— Що вам потрібно? — хрипко видавлюю із себе.

— Хотів би випити кави з такою чарівною дівчиною, — він говорить повільно, беземоційно, ліниво і, здається, анітрохи не сумнівається, що я не відмовлю йому.

— Вибачте, але ми не знайомі, — вимовляю з натиском. — І в знайомстві з вами я не зацікавлена.

У нього гарна зовнішність, але аура, що супроводжує його, цей погляд та самовпевненість, що написана на обличчі — відштовхують та змушують насторожитися. Я намагаюся якнайшвидше відійти від незнайомця, але він не дає.

— Ви не зрозуміли, ми поговоримо сьогодні хочете ви цього чи ні, — я прискорюю крок, майже біжу, шукаючи очима охоронця в залі торгового центру, а чоловік легко підлаштовується під мій крок.

Від страху серце б’ється швидко-швидко, я кручу головою на всі боки, намагаючись зрозуміти, як сховатися від незнайомця, який усе більше й більше починає мене лякати. На щастя, тут багато людей і зробити щось погане він не посміє. Я сподіваюся.

Порятунок приходить, звідки не чекала. Попереду з’являється моя давня подруга. Вона помічає мене першою. Махає рукою й радісно усміхається. Я зображую таку ж усмішку й додаю кроку, обіймаю її, а сама подивляюся потай убік. Видихаю полегшено, коли помічаю, як незнайомець просто пройшов повз нас.

— Ми так давно не бачилися, Аліно, я думала, ти в Англії.

— Так, я була там, повернулася кілька місяців тому, — вимовляю, а сама не на Світлану дивлюся, а в спину чоловікові, який повільно віддаляється від нас. І тут він раптово обертається й нахабно підморгує. Наче це не він щойно налякав мене до чортиків своєю витівкою та наполегливістю.

— А хто це був із тобою? — Світлана помічає мій інтерес до незнайомця й теж обертається. Я різко відводжу від нього погляд, намагаюся здаватися безтурботною, хоча хвилювання все ще вирує в крові.

— Та так, познайомитися хотів, але я його розчарувала, що вже зайнята. Ходімо посидимо десь, га? Стільки обговорити треба! — пропоную їй, не бажаючи залишатися на самоті. Мені ще в підземний паркінг якось спуститься треба буде. Сподіваюся, він там не чекає на мене.

— Звісно!

Ми зі Світланою проводимо разом близько двох годин, мені розповісти особливо нема чого. Я в Англії навчалася в школі мистецтв, відкрила навіть свою виставку. Але для Світлани мистецтво, як для мене машинобудування. Нудно та незрозуміло. Тому ми говоримо переважно про наших спільних знайомих.

— Я чула у вас із Мироновим зав’язалися стосунки? — нарешті не витримує подруга і ставить те саме питання, яке мучило її весь цей час.

— Ну, а чому ти думаєш, я покинула все в Ліверпулі й повернулася додому?

— Я бачила його фото в журналах, гарний!

— Ще і який, — граю бровами й потягую через трубочку солодкий сік. — Виявилося, що вони з батьком знайомі, у них справи якісь спільні, тож це навіть на краще. Тато завжди був дуже скептично налаштований до моїх хлопців, а цього разу прямо світиться від щастя.

— Ще б пак, — хмикає подруга.

Коли ми разом спускаємося в підземний паркінг, спогади про дивного чоловіка повертаються, я постійно чекаю, що він з’явиться з-за рогу. Але ми зі Світланою спокійно доходимо до своїх автомобілів, прощаємось і роз’їжджаємось у різні боки.

Я їду додому, дорогою згадую, що так і не купила вбрання для благодійного вечора. Перед очима виринає образ чоловіка. Я відганяю від себе думки про нього, паркуюсь перед своїм будинком, але із салону не поспішаю виходити. Захотілося раптом побачити Ігоря. Відчути його руки на собі. Притиснутися до нього. Щоб подарував відчуття захисту, впевненості та кохання.