Архіви, нотатки, дописи. Зустріч.

Вітаю тебе, любий читачу.
На сторінках цього допису я хочу розповісти одну цікаву історію. Можливо, щось подібне траплялося й із тобою. Особливо якщо ти любиш писати або вигадувати світи й персонажів.

Натхнення — річ підступна. Воно приходить у найнесподіваніший момент, і ти хапаєш перше, що потрапляє під руку: серветку зі столу, рекламний буклет, клаптик паперу… або ж просто відкриваєш нотатки в телефоні.

Одного разу я вирішив нарешті навести лад у своєму письмовому столі та почистити нотатник у смартфоні. І з великим подивом виявив: у мене зібралася не просто купа — ціла гора різноманітного матеріалу, який так і не був використаний.
Чому? — запитаєте ви.
Тому що це було моє хобі. Я писав здебільшого для себе. Чомусь ділитися цим із широким загалом мені було незручно.

Та, переглядаючи всі ті дописи, я раптом вирішив:
Складу й опублікую.

Звісно, не в друкарні й не в соціальних мережах, а на звичному, непримітному сайті. На той час таких було безліч. А оскільки я писав під псевдонімом, страху бути незрозумілим чи впізнаним не виникало.
Отже, я розпочав свою роботу.

Друкував небагато — здебільшого по кілька сторінок. Розбирав старі замітки, зводив їх докупи, надавав їм форми. Іноді робота зупинялася. Причому не через брак натхнення, а через те, що події в голові бурлили настільки, що я стояв на роздоріжжі й чекав підказки від самих героїв. Бо навіть Автор повинен прислухатися до їхніх бажань.

У той період я часто заходив до одного кафе пообідати. Між парами була довга перерва, і часу вистачало, щоб перекусити й зробити кілька нотаток. За сусіднім столиком майже завжди сиділа молода пара. Вони теж були студентами — приблизно мого віку. Перед ними завжди стояв ноутбук, а розмова точилася жваво й емоційно.

Можливо, я й надалі не звертав би на них уваги, занотовуючи чергову ідею до блокнота, якби одного разу не вслухався в їхній діалог.

— От скажи, Андрію, чому головний герой цього допису якийсь… несправжній? — сказала дівчина. — Він поводиться, як підліток.
— А мені подобається, — відповів хлопець, доливаючи газований напій у склянку дівчині й собі. — Він чимось нагадує Юрка. Такий самий непосида.
— Рижика?
— Так, Аліно, саме його. Ідеаліст, шукає справедливості — як цей Йорк.
— І за це він не раз спілкувався з правоохоронцями, — з усмішкою констатувала дівчина.

Цікавість узяла наді мною гору, і я ненав’язливо вирішив долучитися до розмови.

— Перепрошую за зухвалість, що втручаюся, — мовив я. — Та якщо це доречно, чи можу я дізнатися, про якого Йорка ви говорите?
— Тут немає нічого незручного, — посміхнулася Аліна. — Ми з Андрієм захопилися читанням. А оскільки паперові книги зараз недешеві, то читаємо твори ось на цьому сайті…

І вона розвернула до мене ноутбук.
Якщо сказати, що я був здивований, — це не сказати нічого.

Чому? Все дуже просто. Я зустрівся віч-на-віч не лише з читачами сайту, на якому публікував свої тексти, а з тими, хто читав і обговорював саме мою роботу. Усвідомлення цього вдарило зненацька. Та попри все мені вдалося зберегти спокій і продовжити розмову.

— Дійсно цікавий сайт, — мовив я, вдивляючись у знайомий інтерфейс. — Мені він знайомий. Я теж іноді читаю твори, опубліковані на ньому. А що саме вас зацікавило? Здається, я почув ім’я Йорк. Це, напевно, якийсь персонаж?

Говорив я спокійно, посміхався, а в цей час подумки вже переглядав Йорка: його зовнішність, характер, спосіб життя, стосунки з іншими героями.

— Так, — продовжила Аліна. — Це персонаж однієї цікавої історії, яку ми зараз читаємо разом. Щоправда, продовження іноді доводиться чекати по кілька днів. І він…

— …і він, на думку Аліни, поводиться як бешкетливий і непосидючий підліток, — усміхаючись, підхопив Андрій.

— Саме так, — кивнула вона. — Мені здається, що в цій історії він міг би бути відповідальнішим. Ось, подивись на цей уривок.

І вона показала мені текст.

…Хто ж такий Йорк, запитаєте ви?
Йорк — шістнадцятирічний підліток із багатої дворянської родини. Сірі очі, попелясте волосся, добре розвинений фізично, вправний у бою на мечах, стрільбі та інших премудростях похідного життя. У нього ще немає дівчини (вибачте, у тому віці, коли я це писав, я й сам був чимось схожий на нього), зате є надзвичайно загострене відчуття справедливості.
Він хоче врятувати світ — і саме через це постійно потрапляє в кумедні, а часом і небезпечні ситуації. Іноді він сміється, а іноді відчуває біль, бо життя й реальність виявляються надто жорстокими.

В уривку, який показала мені Аліна, мій шибеник Йорк вирішує захистити сиротинець від зазіхань місцевого землевласника. Замість того щоб скористатися своїм іменем і шляхетним походженням, він вирішує самотужки роздобути золото. А саме — захопити лігво злодіїв і отримати винагороду.

Та поспіх, самовпевненість, молодий вік, приправлений упертістю й безмежним героїзмом, призводять до того, що він потрапляє в халепу. З якої, щоправда, йому щастить вибратися, ще й зробити добру справу — але зовсім не так, як він планував.

— Події доволі цікаві, і герой також, — мовив я, чекаючи на зауваження. — На мій погляд, навіть трохи повчальні.

— Але ж він міг владнати все значно швидше, — заперечила Аліна. — Отримати ту повагу, до якої прагне. Показати, як закон і справедливість перемагають, а не наражати себе на небезпеку.

Я подивився на неї. Її очі палали. Вона повністю поринула в події історії — і ті захопили її без залишку.

— А що ти про це думаєш, Андрію? — спитав я. Мене справді цікавила й його думка.

— Мені він подобається, — відповів хлопець. — Як наш із Аліною приятель Юрко. Такий самий непосидючий, з високими прагненнями й ідеями. Мені навіть здалося, що цей персонаж списаний із нього. Хоча між ними є одна відмінність.

— Яка саме? — розмова ставала дедалі цікавішою.