Приємні спогади

Приємні спогади

Трошки нудило, але картинка вже набувала чіткісті, світ наповнювався фарбами, звуками, запахами. Де я? Здається вдома. Навколо мене свіжопофарбовані стіни під'їзду стандартної дев'ятиповерхівки. Запах смаженої картоплі на сходовій клітці. Мої ноги, взуті в трохи тісні червоні сандалики підстрибом несуть мене вниз, на вулицю. Голос мами, такий молодий і дзвінкий, лунає слідом: «Синку, до обіду щоб був удома!» І мій голос, такий тоненький і смішний: «Звичайно, мамуся!».

Боже, невже це сказав я? Так точно. Я.

Спокійно. Нічому не треба дивуватися. Просто я тепер знову шестирічний хлопчик з вічно пофарбованими зеленкою колінами. Стриб-скок через сходинку. Хапаюся за перила, що опинилися несподівано високо. Стриб-скок. З певним зусиллям мої маленькі і слабкі дитячі руки відкривають вхідні двері під’їзду.

Денне світло, таке яскраве і чисте б'є в очі. Весна. Хлопчаки грають в “квадрат” у дворі. Так мало машин! Кілька «Запорожців», три «Москвича», шикарна біла «Волга». Я у нерішучості завмираю поруч з хлопцями, що грають в м'яча. Нікого з них я ще не знаю. Ні Стьопку, з яким ми дружили аж до інституту, ні Пашу, з яким вперше в житті в 14 років набралися вина, ні Колю, який... який потоне в 10 років, купаючись в Дніпрі.

"Ну ж бо. Не бійся. Підійди до них і познайомся» - кажу я сам собі, прекрасно розуміюч, що той, у чиєму тілі я зараз перебуваю, нічого не почує і не зрозуміє. Такі правила.

- Привіт хлопці. Мене Саша звати, я тільки недавно в цей будинок переїхав. Можна з вами в квадрат?

- А вмієш? Ми малих молокососів не беремо! - Степка, нахаба, був сама серйозність і суворість. Так, понти він завжди любив наганяти. «Молокосос»... Сам всього на рік старший! Втім, в дитинстві, наскільки я пам'ятаю, це багато про що говорило.

Раптом знову накотилася нудота. Світ гойднувся, в очах потемніло, а сам я став провалюватися в каламутну, нескінченну безодню. Неприємно, дуже неприємно. Але треба потерпіти, кажуть це ненадовго.

- Рижков! Лошара! Що, язика в дупу засунув?

Цього разу першим включився слух. Зір запізнився на декілька секунд. Знайомий шкільний двір. Сонячні зайчики на вікнах. Здається сьомий клас, перша чверть, хоча можу й помилятися. Розвесела юрба однокласників оточує мене і Діму Щербатенко, Щербатого, найпершого хулігана на всю школу.

- Хто мене вчилці здав, що я курив? Ти? Відповідай! З тобою базарю!

Щербатий був на голову вищий за мене і відчутно ширший в плечах. Шкільну форму зовсім недавно скасували, Щербатий шикував в розкішному адідасовському костюмі і кросівках фірми Nike. Подейкували, що батько у Щербатого був справжнісіньким рекетиром.

«Блін, ну дай же ти йому в рило. У цей нахабне, веселе рило. Тільки так Щербатий поважатиме, всі тебе поважатимуть. Ну не будь ти таким... лохом. Адже спати потім погано будеш, переживати через те, що поступився, не став битися... Доведеться в іншу школу приходити! Бий! Не бійся!"

- Це не я, Дім.

- Балабол!

Короткий удар під дих. Сльози на очах.

- Хахаха, так він плаче, дивіться пацани, як тьолка прямо. Гаразд, більше бити не буду. Завтра принесеш десять тисяч. Мені похер де ти їх візьмеш.

Останні слова Щербатого звучать вже десь далеко.

Нудота. Темрява. Порожнеча. Хімічна реакція продовжує творити з моїм мозком незрозумілі речі.

Краплі дощу на обличчі. Буре місиво з листя під ногами. Вже не потрібний букет в руці. І вона. Така близька. І така красива. Її очі, що снилися потім стільки ночей…

- Саша, так треба. Зрозумій.

- Кому треба? Тобі?

- Мені. Припинимо цю розмову. Я йду.

«Не мовчи, дурило! Візьми за руку! Не відпускай! Не відпускай її!»

- Ну той іди собі. Шкода, що я витратив на тебе стільки часу.

«Що ти говориш, ідіот? Засунь свою гординю в дупу! Вибачся! Не відпускай її! Адже ти її любиш!»

- Це все, що ти хочеш мені сказати?

- Усе.

Я так хотів залишитися, дивитися в її очі, нехай навіть не кажучи потрібних слів і не здійснюючи потрібних вчинків... але той двадцятирічний йолоп, яким я зараз був, розвернувся і пішов геть, попутно жбурнувши куплені на останні гроші троянди під найближчу паркову лавку.

Спливає з-під ніг земля. Темрява і порожнеча.

Нудить. Цього разу Перехід зовсім неприємний. Втім, як і навколишня дійсність.

Кафе з поетичною назвою «Зустріч». Я добре запам'ятав цю «ригаловку». Занадто добре. Пластиковий столик, залитий якоюсь гидотою, пиво в пластикових келихах. Пляшка горілки, тільки почата, пиріжки на серветках. Сигаретний дим, в якому, як то кажуть, хоч сокиру вішай. Контингент навколо підходить закладові. Моя компанія трохи вибивається із загальної маси - молоді хлопці, цілком інтелігентні. Втім, ніхто на нас не звертає уваги.

- Саня, кажи, ти з нами чи ні? - Сірий дивився прямо мені в очі. Я пам'ятаю, що цей його погляд завжди збивав мене з пантелику. Однокурсник. Хлопець з хорошої сім'ї. І звідки у нього це все взялося? Братва, поняття, правильне життя. Романтик довбаний.

- Ти ж зі своїми пацанами?