Глава 4

Наш час…

Я сиділа і згадувала шкільні часи. Як склалися надалі наші стосунки? Що ж, недарма кажуть, що перше кохання не забувається, проте, і нічого путнього з нього не виходить. Я як і планувала переїхала до іншого міста, отримувала стипендію, але я не хотіла сидіти чекати допомоги, життя у великому місті коштувало дуже дорого і батьки не змогли б оплачувати повністю моє проживання, підручники, проїзди, а хотілося ще гарно одягатись, гуляти, купувати якісь дрібнички до того ж я хотіли досягти успіхів у кар’єрі, тому я влаштувалася на роботу, ходила на курси англійської та вчилася в університеті виключно на відмінно, іноді ночами вивчавши матеріал лекцій. Андрій також переїхав до цього міста, навчався в іншому інституті. Згодом стало бракувати часу на наші зустрічі, до того ж мені, тій, що постійно кудись рухається стало набридати, що Андрій особливо ні до чого не рвався, жив звичайним спокійним життям без планів та амбіцій, тож згодом ми розбіглися. Я сказала, що мені зараз важливіша робота і навчання, а він і не втримував мене, лише сказав, що шкодує, бо не зміг стати мені опорою.  

Я зустріла його через 8 років після закінчення школи, одразу навіть не впізнала, а от він одразу впізнав мене. Зупинив випадково на вулиці, запросив на каву, сказав, що відслужив у армії, захопився спортом, став архітектором, вже успішно працює у великій компанії. А згодом…. Згодом зізнався, що пообіцяв колись собі стати тим, хто зможе бути гідним мене і запропонував почати все спочатку, спробувати ще раз, але вже на рівних. У своє виправдання скажу, що не вірю, що люди можуть змінюватись. Хочете знати, що я йому відповіла? Можливо, колись я продовжу цю розповідь, але зараз в кафе, здається, зайшов діловий партнер, якого я чекала:

• Доброго дня! Перепрошую, Ви пані Кравець Анастасія?
• Так, Олесакндр Юрійович. Приємно познайомитись!

У променях сонця, на руці молодої жінки, сяяла коштовним діамантом золота обручка.