Глава 1.

У кожної людини зазвичай є улюблені місця, ті, де нічого не турбує, не відволікає, а навпаки додає сил. В мене також є такий куточок. Маленька затишна кав’ярня гріла погляд своїм спокійним інтер’єром, завжди ввічливий персонал вже знав мене та пам’ятав уподобання, а тепла весна за вікном разом підіймала настрій та дарувала натхнення. Пар підіймався вгору від моєї чашки з улюбленим чорним чаєм, а я вносила останні правки проекту у своєму планшеті. Останні дні я була особливо зайнята. Відкинувшись на зручне крісло та насолоджуючись чаєм я занурилась у свої спогади. Озирнувшись зараз я і не зрозуміла коли встигла подорослішати. Неначе тільки вчора я прокидалася, обирала, що вдягнути в школу, перевіряла чи всі зошити і підручники взяла, а вже ось обираю вранці білий діловий костюм, підкручую русяве волосся додаючи їм презентабельний вигляд, наносю макіяж, прикраси, із собою елегантна сумочка, в ній робочий планшет та документи і як останній штрих – класичні туфлі на підборах, які колись в дитинстві мріяла носити. І вже не дівчинка, а молода жінка сидить у кафе та очікує на ділового партнера, який повинен ось-ось з’явитись. Але є той маленький особливий період, який я досі згадаю із посмішкою на обличчі…

Десять років тому…

Я, Нестеренко Анастасія, учениця випускного 11 класу, стою і котрий раз слухаю слова про те, який важливий період у нашому житті настає. Переглядаюсь із однокласниками і ті відповідають мені такими ж розуміючими поглядами. Набридло якщо чесно, але 1 вересня у випускному класі не могло скластися інакше і зовсім трохи, але у грудях борохтається якесь почуття очікування, тривоги і радості одночасно. Рік обіцяє бути насиченим, а для мене, як для відмінниці, ще й трохи складним. Контрольні роботи, екзамени, вибір ВУЗу – все це добре так ускладнює життя та робить його не таким простим, але були у мене й гарні моменти у шкільному водоверті подій. Я повертаюсь вправо і зустрічаю своє відображення у карих очах, ловлю розгублений вираз обличчя, а потім - легку посмішку. Не можу втриматись і посміхаюсь у відповідь, відчуваю, що обличчя палає і швидко відвертаюсь, але все одно краєм ока дивлюсь на нього. Кравець Андрій, трохи скромний, тихий, не дуже товариський, живе десь у своєму вимірі, але не розумію чому саме з ним хочеться проводити час, постійне бажання трохи розтормошити його, щоб знов весело розповідав історію, а не ховався за книгою і бачити усмішку на обличчі, а не сумні очі.

Тоді я ще не розуміла, що зі мною коїться, а вже з роками я буду точно знати, хто насправді був моїм першим коханням. Кравець Андрій із задумливими карими очима та іноді хуліганською посмішкою.