Розділ 52

На сімейній раді вирішили не вдаватися в жодні деталі мого викрадення. Розповісти поліції, хто мене вкрав і чому, означало виставити себе на посміховисько. Тому, коли Павло відвіз мене до відділку зранку, я написала заяву на Ромадовського, сподіваючись якось виправдати дії свекрухи. На запитання слідчого відповідала лише: не знаю, не бачила, очі були зав'язані, голос не впізнала, викрадачі не розмовляли між собою.

Як звільнилася? Сама дивуюся. Залишили мене в якомусь сараї. Вдалося розв'язати руки. Виглянула, охорони нема, і побігла. Натрапила на дорогу, зупинила першу машину і попросила підвезти до найближчого міста.

Місце, де мене тримали? Ні, знайти не зможу. Бігла, куди очі дивляться. Ім'я водія та номер машини, якою їхала? Ні, назвати не зможу. Запитати забула.

Як це забула? А ось так! Хотіла б я подивитися на вас, як ви стали б питати в когось ім'я та прізвище в такій ситуації.

Слідчий почав сердитись.

Як додому дісталася? Подзвонила нареченому, він забрав. Чому раніше не дзвонила? Оце питання! Невже не зрозуміло, що телефон відібрали?

Ім'я людини, мобільним телефоном якої скористалася? Звичайно, не спитала, і так зрозуміло. Я ж була в засмучених почуттях!

Ще трохи, і слідчий почав би на мене гарчати. Тому я запитав Павла, чи можна подивитися номер абонента в його телефоні, хоча й не особливо сподівався. У відповідь почув:

– Навіщо? Поліція шукатиме людину, яка позичила телефон, а не спільника Ромадовського?

– Хлопець тут ні до чого!

– Ви там були? – поцікавилася я. – Мені краще знати, хто заманив мене до дерева.

– А на чому вас відвезли?

– Звідки я знаю! Адже казала, що очі були зав'язані...

Наказали, якщо щось згадаю, одразу з'явитися, а зараз забиратися з кабінету.

– Ну, а як же!

Крім того, наприкінці розмови попередили, що Анастасія Красіна також має негайно прийти до слідчого, як тільки повернеться додому. Усі бачили, що Ромадовський навіть не доторкнувся до неї, а вона завдала йому тяжких тілесних ушкоджень, тому відповідатиме по всій строгості закону.

Подібну версію я розповіла і Ользі. Вона ні на секунду не засумнівалася, що Рокоссовський – головний призвідник викрадення. А оскільки його спільники невідомі, ми вирішили почекати нашого водія біля входу.

Вийшли на ґанок і вирішили постояти біля колони, щоб не заважати руху.

Повз нас квапливо проходили студенти та викладачі. Усі, крім нас з Ольгою, поспішали у своїх справах.

Зіта та Гіта, що весело перемовлялися, коли вислизнули з дверей, помахали нам на прощання.

Випливла вся з себе чудова Віолетта, і, уїдливо посміхнувшись мені, додала швидкості. 

– Ось гадина! – приголомшено видихнула Гуторіна, проводячи її поглядом. – Віка, ти це... не звертай уваги.

Але я не послухалася і з цікавістю подивилася на Кратіну, яка спішно спускалася по сходах, прямуючи до мого чоловіка, що якраз вийшов з машини і рухався до ґанку. Він, звісно, помітив, що блондинка мчить прямо на нього, але нічого не робив, просто йшов назустріч.

Я схопила Гуторіну за руку і потягла за собою. 

– Ой! – Дочка мера збігла зі сходів і спіткнулася за метр від мого чоловіка. – Дякую, що спіймав, – проворкувала вона, обхопивши його за плечі.

Те, що Пашка навіть рук не підняв, щоб її ловити, не збентежило Віолетту. Вона вдала, що не помітила цього, і переможно озирнулася на мене, мовляв, бачиш, як сексуально притискається до мене твій, тепер, напевно, колишній наречений?

– Аполлінарію, – промуркотіла самовпевнена білявка хлопцю, в якого вчепилася щосили, – ти такий джентльмен! 

– Забери від мене свої лапи, – грізно гаркнув Пашка. Виявляється, що він жодного разу не джентльмен і поруч із ним взагалі не стояв.

– Що? – здивовано вигукнула дівчина легкої поведінки, навіть не помітивши, як продовжує чіплятися за мого чоловіка.

– Мало того що клишонога, так ще й глуха? – з сарказмом запитав Павло.

Навколо лунали смішки від свідків розмови. Особливо весело було дівчатам, яких Кратіна хоч раз образила, а таких у нашому університеті вистачало.

Але зараз глядачі, заради яких і починалося все це шоу, щоб зробити мені боляче, Віолетті були зовсім не потрібні. Вона відхилилася від Павла і прошипіла в бік присутніх:

– Чого витріщилися? Вам тут цирк? Ідіть, куди йшли!

Проте покидати виставу ніхто не збирався.

– А ти чого веселишся? – з досадою перекинулася вона на мене. – Та він переспав тут із більшою половиною студенток та викладачок!

– Те, що було до мене, – байдуже знизала я плечима, – мене не стосується. А ти чого бісишся? Що не потрапила до цієї половини? Дай подумаю, яка з двох однакових частин більше?

Посміхаючись з "великоученості" дочки мера, я підійшла до чоловіка і стала поруч з ним. На моє плече одразу ж лягла рука Павла, звично притискаючи мене до його боку.

– Ах, ти...!

– Тільки спробуй образити мою жінку, і я запхну твої слова тобі ж у горло, – крижаним голосом повідомив Павло Віолетті.

– Та як ти смієш? – Вона злякано відступила. – Ти хоч знаєш, хто мій тато?

– Знаю-знаю, – посміхнувся мій перевертень, – тому засобам масової інформації буде дуже цікаво дізнатися, куди донька мера їздить у неділю. Спробуй тільки слово тявкнути, і журналісти одразу про все будуть поінформовані.

Не зважаючи на красуню, що побіліла, як сніг, Павло обійняв за плечі Льольку і потягнув нас обох до своєї машини.

– Ходімо, дівчатка.

Сперечатися не стала, хоч так хотілося насолодитися видом ошелешеної білявки, яка навіть дар мови втратила.

Пашка запхав на заднє сидіння мене і, не менш ошелешену, ніж Кратіна, Ольгу, яка з німим захопленням поглядала на нього, і сів за кермо.

Нічого, подружко, я впевнена, що з'явиться і в тебе такий чоловік, який дивитиметься закоханими очима тільки на тебе.

– Паш, а що Віолетта в неділю робить? – поцікавилася безневинно.