Розділ 46

Наступної миті мене міцно схопили ззаду. Широка чоловіча долоня затулила рот і ніс, ще одна рука притиснула мої руки до тіла.

Я ще встигла помітити, як Рокоссовський зірвав свої темні окуляри, й гаденько посміхнувся. Його очі блищали ненавистю, але під одним виднівся синьо-фіолетовий фінгал. Залишуся жива — пошкодуєш, що народився, тварюка продажна!

А потім – темрява.

Отже, мене таки викрали. Коли я прийшла до тями, мене охопило почуття дежавю. Усе це вже було раніше. Уві сні.

Коли очі знову розплющилися, я нічого не бачила через щільну пов’язку, але відчула, що мене несли, вели, тягли за зв’язані руки. І в якийсь момент земля зникла з-під моїх ніг. Це означало лише одне – ми перенеслися через портал.

Думати про те, яка я дурепа, не було сенсу. Мене хвилювало лише одне – чи встиг Павло озвучити мої умови Верховному альфі, і якщо так, то яка була відповідь головного перевертня? Раптом Зейлі відмовив?

У мене всередині все заціпеніло від думки, що мій чоловік ,може опинитися в клітці. Такий же безпорадний, як раніше – його друг.

Не хотіла в це вірити. Не може бути, просто не може і все!

Лише тепер я зрозуміла, що ніколи не відмовлюся, якщо перламутрові попросять про допомогу. Ні за що! Не хочу, щоб чоловіки мого клану почувалися вразливими та безпорадними.

Вовки повинні мати можливість боротися за своїх коханих, не озираючись назад, не остерігаючись товаришів, не побоюючись за свою свободу.

Голова вже тріщала від переживань і невизначеності, коли стало ясно: ми, нарешті, прибули до якоїсь мети, відомої лише викрадачам.

Мені розв’язали руки і заштовхнули у приміщення. За спиною грюкнули двері, і почувся чіткий шум від повороту ключа в замку.

Отже, замкнули. Хто б сумнівався? Секунду-другу стояла, не рухаючись, потім різко зняла пов’язку з очей і озирнулася.

Так… не готель Рітц. Та й загалом не готель.

Напівтемна від забитих дошками вікон кімната була гнітючим видовищем: з меблів, лише обшарпані полиці, завалені якимось мотлохом, кривоногий стіл і два обдерті стільця. Підлогу не видно через товстий шар пилу та сміття. Колись побілені стіни тепер були брудно-сірими і вкрилися тріщинами.

Мабуть, цей будиночок давно вже покинули його господарі.

Якщо мене так спокійно залишили тут одну, то, ймовірно, поблизу нікого немає. Тому кричати і кликати на допомогу абсолютно марно.

Я вирішила не надривати голосові зв’язки даремно. Вони мені знадобляться, якщо з’явиться зручний момент, коли поруч буде хтось із сторонніх людей. Тоді можна буде спробувати привернути чиюсь увагу.

Але поки що, це лише мрія.

Знову клацнув замок, і двері відчинилися. На порозі мого тимчасового житла з’явилася людина. І я знала її! Смаглявий, темноволосий красень зробив крок у приміщення і посміхнувся, трохи примруживши чорні очі.

– Ну, привіт, ластівко… – мій викрадач зробив ще крок мені назустріч і, як за нашої першої та останньої зустрічі, шумно вдихнув носом повітря.

І тоді я кинулася на нього.

Як же неприємно усвідомлювати, що Павло на сто відсотків мав рацію. Може, він трохи перебільшив щодо того, що я навіть з Мікою не впораюся, але сильної мене, справді, не назвеш.

Чоловік, який викрав мене, легко спіймав мої руки в сталеве захоплення і деякий час глузливо спостерігав, як я намагаюся вирватися. Коли йому набридло моє тріпотіння, він ривком розвернув мене спиною до себе, й міцно притиснув до кам’яних грудей.

Я здаватися не збиралася і щосили стукнула його головою.

Ой-йой! Чомусь у фільмах це виглядає так легко і просто. Та в реальності я думала, що моя черепушка зараз вибухне.

От клянусь, зірки перед очима побачила!

Невчасно згадала старий анекдот про хлопчика, який привітно сказав дівчинці: «Дарую тобі всі зірки, що ти зараз побачиш!» – і тріснув її по голові залізним тазиком.

Думаю, зорепад у моїй голові був не менший.

Це мене ще більше розлютило, і я штовхнула нахабу в ногу. Шкода, що в мене були кросівки, а не туфлі на підборах, результат був би кращий.

Але все ж удар досяг мети. Брюнет зойкнув і на мить відпустив мене.

Я відразу скористалася моментом і рвонула до виходу. На жаль, не встигла вискочити з будиночка – влетіла на повній швидкості в молодого темноволосого хлопця, який з’явився невідомо звідки. Тут і мій старий знайомий підоспів, знову схопивши мене за руки.

– Відпусти, дурню! – гаркнула я. – Ти не маєш права мене тут тримати!

Дивно, але я не відчувала страху. Мене ж не викрали, щоб убити в цьому сараї. Очевидно, що я їм для чогось потрібна.

Той, хто прибув, застиг у дверях, із відтуленим від подиву ротом.

– Вона якась дика, – пробурмотів хлопець, – хіба такі омеги бувають?

Перевертні! Від раптового здогаду я навіть перестала чинити опір, і мій тюремник одразу ж відпустив мене.

До цього моменту я лише припускала, що потрапила до незвичайних людей. Шкода, що я поки не вмію визначати, хто ховає всередині звіра. Але, судячи з того, як мій викрадач під час нашої єдиної зустрічі в ресторані обнюхував сумку, до якої я торкалася, висновок виходив не дуже втішний.

– Хто тобі дозволив говорити? – тоном, що леденив душу, процідив крізь зуби старший перевертень своєму підлеглому.

І раптом усе приміщення накрило хвилею сили, яка важким тягарем почала тиснути, придавлюючи до підлоги, змушуючи скоритися і сліпо виконувати все, що тільки забажає домінантний вовк.

Хлопець завив і впав на коліна, потім звалився на бік і перетворився на темно-сірого вовка. Він, із зусиллям, перекинувся на живіт і притиснувся до підлоги. Не підводячи голови, щоб не зустрітися з безжальним холодним поглядом альфи, підібгав хвіст і почав відповзати назад.

Мене взяло таке зло, що я навіть перестала відчувати тиск на свідомість, хоча знала, що він не зник.

Повернувшись обличчям до свого викрадача, я зневажливо, наскільки могла, подивилася на перевертня.