Розділ 42

– А ось я зараз хочу зрозуміти, чому ви всі думаєте, що я – та сама омега, і взагалі, не завадило б мені дізнатися, що це таке.

Павло теж сів і здивовано подивився на мене.

– Ти не знаєш?

– Якби хтось пояснив, у чому справа, то знала б. А поки що всі тільки командують і кричать на мене.

– Хіба Зейлі тобі не сказав?

– Пашо, я зараз тебе стукну, якщо цієї хвилини не поясниш, що сталося! Чому ви всі дивитеся на мене, як на якусь невідому істоту?

– Якщо ти не знала, що робиш, то як у тебе взагалі все вийшло? – спантеличено дивився на мене мій перевертень. – Тим більше твоя вовчиця поки що заблокована.

Я зло рикнула, і Павло здивовано підняв брови:

– Що?

– Можеш пояснити зрозуміліше?

– Гаразд, – він шумно видихнув і знову ліг на ліжко, – йди до мене.

Я затишно вмостилася в теплих обіймах чоловіка, притиснулась щокою до його плеча.

– Що ти знаєш про омегу? – запитав Пашка і, ледве торкаючись, ніжно поцілував моє волосся.

– Літера така є, – почала я перераховувати.

– Ще.

– Швейцарський годинник, дуже гарний, – продовжила я старанно.

– Ще.

– Колись була така вокальна група. Чи то угорська, чи то болгарська. Вони про дівчину з перлинним волоссям співали.

– Зрозуміло, ти навмисне мене дражниш.

– Ти запитав, я відповіла.

– Добре. Щось ще тобі відомо про омегу?

– Ти хочеш, щоб я сказала, що знаю про те, що в зграї хижаків омеги знаходяться на самому низу ієрархії? Так, я це знаю! Іноді дивлюся Discovery. Це ти хотів почути?

– Так, саме це.

Отже, все-таки та омега, що остання літера в алфавіті. Швидко зіслизнула з ліжка і попрямувала до виходу.

– Вікторіє, почекай, ми ще не всі обговорили.

Озирнулася біля самих дверей:

– Аполлінарію, я хочу побути одна, – зібрала всі сили, щоб голос не тремтів. Не дуже приємно дізнатися, що в новій родині тебе вважають найнижчою істотою. До того ж усі.

– Вікторія!

– Невже я не маю права робити те, що мені до вподоби? – Боже, зараз заплачу, якщо не піду.

– Маленька, не дурій, звісно, ти можеш робити, що хочеш, – блондин скочив з ліжка і підійшов до мене.

– Навіть якщо я захочу піти від тебе? – я ледве стримую сльози, що рвуться назовні. Відвертаюся від нього та роблю ще крок до дверей. На плечі лягають його широкі долоні, утримуючи мене.

– Все, крім цього.

– Серйозно?

Я вириваюся з його обіймів і дивлюся прямо в очі. Непрохана сльоза вислизнула з куточка ока і покотилася по щоці.

– Тоді що це було? – махнула рукою в бік зламаних дверей.

– Я злякався за тебе, – він трохи нахилився і злизав сльозу з мого обличчя. – Не плач, кохана, – прошепотів він, схилившись ще нижче, і провів язиком по шлюбній мітці. – Я дуже злякався, коли побачив, що до тебе прямує Торстейн. А потім ще й Зейлі сказав, що це не вперше ти намагаєшся заспокоїти внутрішнього звіра перевертня. Він сказав, що коли ти зуміла впоратися з Догером, то Торстейн тобі не суперник.

Гарячі губи торкнулися моєї шиї, викликаючи тремтіння по всьому тілу. Але... я не хотіла нічого іншого. Спробувала вирватися, але цього разу він мене не відпустив. Просто пригорнув до себе і гладив по волоссю.

– Зейлі хоче, щоб ми переїхали до нього в дім.

Я напружилася:

– Що, в його хоромах не вистачає цапа-відбувайла? Нікуди я не поїду! Я взагалі більше не хочу залишати свій світ!

Павло різко відсторонився і здивовано подивився на мене:

– Що ти говориш? Який цап-відбувайло? Я думав, ти на мене сердишся, а ти... Ти хоч знаєш, що істинної омеги в нашому клані не було вже понад двісті років?

– Я маю радіти, що мене вважають зовсім нікчемною?

– Зовсім здуріла! Ніхто тебе нікчемною не вважає. Просто твоя вовчиця слабка.

– Мерсі за компліман!

– Але це правда, ти навіть з Мікою не зможеш впоратися, хоч дівчинці ще вісім років.

– Ще раз дякую! Мені вже починати плакати від розчулення?

– Припини! Ти хоч розумієш різницю між просто омегою та істинною, тією, яка омегою вже народилася?

– А є така різниця? – з сумною усмішкою запитала я. – Що в лоб, що по лобі...

– Є, і дуже суттєва. Як ти вже здогадалася, закони зграї перевертнів схожі на закони звичайних вовків. Як я вже розповідав, колись ми поводилися як справжні хижаки. Але перевертні – це не тільки звірі, а й люди. Тому зараз ми не дуже відрізняємося від мешканців вашого світу. Але раніше все було саме так. Щоб зайняти своє місце, мої предки вбивали суперників. Ті, хто не хотів помирати, підкорялися сильнішим, швидшим, наполегливішим. Найжорстокіші та найкровожерливіші домінували, ставали ватажками зграй. Омегами ставали найслабші.

Поки що нічого приємного для себе не почула, але не перебивала. Якщо почав з такої далекої історії, то це не просто так.

– Тоді й з'явилися перші істинні. Але їх завжди було дуже мало. На відміну від омег, які переміщалися на нижчі щаблі через природний відбір, істинні вже народжувалися зі слабкою вовчицею, але мали щось натомість.

– Що саме? – саркастично поцікавилася я. Щось не помічала нічого особливого. Дівчина як дівчина, хіба що...

– Вони відчувають емоції звірячої сутності? – Невже, це і є той самий дар, про який говорив мій чоловік?

– Не тільки, – тепло усміхнувся Пашка, – вони можуть заспокоювати ці сутності, впливати на їхній настрій, справлятися з агресією та злістю, і навіть нав'язувати свої емоції. Це захисна реакція, щоб їм не завдали шкоди.

– Що? – здивувалася я. Такої відповіді зовсім не очікувала. Я була впевнена, що як доморослий психолог просто відволікаю їх бесідою.

– І ще, – хитро усміхнувся Пашка, – звичайні омеги не можуть опиратися наказам домінантного вовка, а тим більше сперечатися з Верховним альфою. Як, до речі, й інші члени клану.

– Ось як? – тільки й змогла промовити зніяковіло.