Розділ 39

Хоча мені й не дуже хотілося знову відвідувати маєток Верховного, але я дійсно не намагалася навмисно затягнути нашу поїздку на Аррінолісс.

Коли ми повернулися додому, я взяла з заднього сидіння дитячий комплект, а чоловіку дозволила особисто нести до будинку його хутряну копію. Павло не заперечував, недбало взяв вовченя під руку й, закривши машину, пішов слідом за мною.

У спальні я швидко змінила легку блакитну батистову спідницю та топ у біло-блакитну смужку на темно-сині стрейчові джинси й вільну тоненьку водолазку в тон. Готова до праці та оборони, рішуче вигукнула:

– Вперед! Труба кличе!

Пашка, вже теж у джинсах, але чорних, і в чорній футболці, чекав мене, нетерпляче постукуючи ногою по підлозі. Ну який він лапочка! Коли одяг облягає його як друга шкіра, так і хочеться провести рукою по рельєфних м’язах, погладити... Тьху ти чорт! Про що я думаю перед важливою зустріччю на найвищому рівні?

– Ідемо вже, – блондин хмикнув, – труба її кличе, треба ж?

– Ой, Паш, – раптом мене відвідала нова думка.

У відповідь пролунало справжнє сердите гарчання. Довела чоловіка. Але ж не спеціально!

– Я тільки спитати хотіла, – примирливо промовила, – можна й на ходу це питання обговорити.

Підтверджуючи свої слова, швидко схопила подарунок для малюка Саліри й рушила до виходу з кімнати. Чоловік пішов поруч, тримаючи подарунок для Міки під пахвою.

– Ну то що?

– Там же будуть перевертні!

– А це для тебе новина?

– Ти казав, що... – я зам'ялася, – взагалі, ти казав, що я в певні періоди якось особливо пахну, – нарешті зізналася, – а перевертні... твій батько підняв маму на плече і виніс із кімнати, щойно зрозумів, що зі мною не так. Взагалі... – знову повторила й замовкла. Зовсім заплуталася.

Хай тільки посміє зараз засміятися! Я так ображусь! Пашка сміятися не посмів, лише посміхнувся:

– По-перше, вже позавчора ввечері ти нічим таким особливим не пахла, – наголосив на “особливому”, – а по-друге, всі чужі перевертні зараз відчувають на тобі мій запах.

– Ось як? – промовила задумливо, – треба ж, скільки всяких тонкощів я ще не знаю. Ще позавчора? – тільки усвідомила те, що було по-перше. – Тоді чому я… – і замовкла.

– А хочеш ти мене тому, – Пашка одразу зрозумів те, що було не сказано, та розсміявся, – бо я гарний та сексуальний.

– Головне, неймовірно скромний, – пробурчала я.

Я думала, що моя підвищена збудливість ще пов'язана з днями спраги, а виявляється... що? Ох, так! Він дійсно привабливий і сексуальний.

По дорозі до порталу ми нікого з родини Красіних не зустріли, і ось уже входимо в альтанку-мухомор. Потрібні кнопки натиснуті, і поручні засвітилися м'яким рожевим світлом. З веж, розташованих по кутах особняка, вдарили тонкі сині промені, і я швидко притулилася до надійних грудей чоловіка, який міцно обійняв нас. Мене та пухнасте біле вовченя.

Здавалося, не встигло серце зробити наступний удар, як ми знову опинилися на тій же дорозі, що й минулого разу. Яка краса! Неосяжні доглянуті поля з невідомими мені злаками. Уздовж дороги – трава, наче всипана дрібними блакитними та рожевими квіточками. А запах! Просто дух захоплює!

А попереду дерева... Величні, могутні, незвичайні.

Я насупила брови і сердито подивилася на чоловіка.

– Це ще за що? – запитав він.

– Аполлінарію, ти хоч тепер розумієш, як сильно зіпсував мені перше враження від зустрічі з цим світом?

Блондин важко зітхнув:

– Люба, давай ти не будеш мені більше про це нагадувати? Все одно минулого не змінити.

– Гаразд, – погодилася я. Нема чого більше думати про те, що могло б бути, а що – ні.

Переклала пакет із дитячим одягом в іншу руку й запитливо поглянула на Пашу. – Ходімо?

– Ходімо, – його рука лягла мені на плече. Він притягнув мене ближче, і ми рушили далі, тепер уже пішки.

Нарешті дісталися до стіни з величезних дерев, що виглядала непрохідною. Клацання і знайоме брязкання місцевого переговорного пристрою.

– Нарідіс, – голос Слая звучав так, ніби він стоїть за два метри. – Це ти прибув?

– Я, Слай, вітаю тебе.

– Ви затрималися, – суворо сказав помічник Верховного. – Постарайтеся якнайшвидше дістатися, Зейлі вже злиться.

– Ми скоро будемо, – запевнив Рід. – До найближчого кареллі дійдемо і одразу будемо у вас.

– Ну-ну... – невиразно пробурмотів Слай, – побачимо.

Ось нахаба! Це ж він явно має на увазі мене. Що через мене ми спізнилися. Ну і що, якщо це справді так?

– Віка, поспішімо, – Павло пішов швидше, змушуючи мене також пришвидшити крок. – Більше ніяких затримок!

Промчали крізь прохід, який відкрили для нас величезні дерева. Лише руками їм помахали і рвонули до тротуару.

Але ми таки затрималися. І тут не моя вина і навіть не Павла.

Не встигли ми дійти до двору Тоніро, де знаходився найближчий кареллі, як за спиною пролунав суворий голос:

– Нарешті ти владнав свої сімейні справи, Нарідіс. Вчасно.

Пашка напружився і обернувся, змушуючи мене зробити те саме.

– Вітаю тебе, Чейдере, – стримано промовив чоловік, не зводячи настороженого погляду з високого могутнього мужика, який стояв метри за три від нас і свердлив мене крижаним поглядом. Звідки він тут взявся?

– Як звуть твою напівкровку?

Не знаю хто цей амбал, але він мені вже не подобається.

– Мою дружину звуть Вікторія, – рівним голосом промовив Павло і після ледь помітної паузи продовжив: – Віка, це Чейдер, ватажок нашої зграї.

Навіть не встигла знову подумати про те, що він мені не подобається, як ватажок швидко оглянув мене з голови до ніг і наказав:

– Увечері приведи її до мене. Вона досить доросла, щоб прикликати її вовчицею. А ти з завтрашнього дня займеш посаду терріса зграї.

У Ріда навіть вилиці побіліли від зусилля втримати себе в руках. Він миттю засунув мене собі за спину і, не підвищуючи голосу, сказав: