Розділ 30

З глузду з'їхати!

Шалено покрутила головою в різні боки, намагаючись зрозуміти, чи я дійсно вдома на ліжку, чи це мені тільки здається. А раптом я все ще в тій старій розвалюсі, і ніхто мене не збирається відпускати? Вірогідно, я кричала уві сні, бо тиша навколо свідчила про те, що моє раптове пробудження не порушило спокою в домі.

Щоправда, Оксана спала в двох кімнатах від мене і могла просто не почути. Але батько був за стіною, і якби я видала хоч трохи гучний крик, він би почув і одразу прибіг. Витерла тильною стороною руки вологе чоло й полегшено видихнула. Сон.

Як дивно... І все ж таки це був просто сон. Але який! Такий реалістичний, що я навіть бачила папірці (ймовірно, зі старих книг) з текстом незрозумілою мовою. Ще помітила краєм ока, як подерта фіранка, що закривала брудний стіл, сіпнулася і захиталася, ніби хтось ховався всередині.

Пам'ятаю старовинний гирьовий годинник на стіні з маленькими дверцятами вище циферблату. Напевно, там причаїлася зозуля, яка давно вже не відраховує час своїм "ку-ку".

Дивно, що моя пам'ять зберегла так багато деталей, за винятком однієї – я не можу згадати обличчя людини, яка увійшла у двері. Хоча уві сні була впевнена, що цього чоловіка зустрічала раніше.

Закрила очі і зусиллям потерла обличчя долонями. Як у дитинстві, коли снилося щось страшне, я швидко напівголосно забурмотіла: “Гарний сон воскресни – поганий навпіл трісни! Гарний сон воскресни – поганий навпіл трісни!” 

У дитинстві я щиро повторювала це, бо вірила: бажання обов'язково здійсниться, якщо добре попросити. Тільки у кого я просила – не знаю. Може, у самого сну?

А зараз? Я давно не вірила в цю нісенітницю, але мої губи, незалежно від того, вірю я чи ні, шепотіли: “Гарний сон, воскресни! Ну, будь ласка, що тобі коштує? Воскресни і прожени поганий далеко геть! Щоб він навіть дороги назад не знайшов!

Оце я даю! Зовсім здуріла з усіма цими нервовими переживаннями. Зусиллям волі змусила себе замовкнути і підвестися з ліжка. Час переходити до плану "В", оскільки план "А" (молоко з медом) не спрацював. Довелося застосувати лікарську тактику.

Таблетка Сондокса, і я нарешті заснула, ще встигнувши побачити початок нового сну, в якому Тимдор дарував мені свій подарунок.

А потім все занурилося в темряву. Тому я й проспала аж до половини наступного дня. 

Але... Давайте забудемо про страшне, незрозуміле та невідоме! Мій курсач потребує негайної уваги. Стогнучи й зітхаючи, я попрямувала до умивальника.

***

Наступні кілька днів були досить одноманітними. Пашка все ще не повернувся, і я вже почала хвилюватися. А раптом щось пішло не так, і хлопці не змогли повернути Наю до її законного чоловіка? 

Господи! Нехай у них буде все добре, а затримка сталася через якусь дрібницю! Невчасно в пам'яті сплив образ Еландора, який відхиливши комір сорочки, показував нам тонкий шрам від магічної петлі, яку він так і не зміг сам зняти, лише нашкодив собі і отримав шрам на шиї на все життя.

А як Догер справляється з очікуванням? Виконав він свою обіцянку тримати себе в руках і робити те, що лікар йому скаже? Чи допомагають йому зілля Стена тримати вовка на короткому повідку?

І найважливіше для мене – коли повернеться мій чоловік і чи повернеться взагалі? Я не хочу його втрачати! Ну, тобто... нехай він буде живий-здоровий. Нічого особистого.

Коли я сказала, що "майже" нічого примітного не відбулося, то мала на увазі, що один випадок все-таки трапився. І знову винуватцем став баскетбольний геній нашого університету.

 Я вже й думати забула про Генкині домагання, коли він знову нагадав про себе.

 Ми з Ольгою домовилися в четвер після четвертої пари піти до читального залу університетської бібліотеки. Мені потрібно було переглянути старі підшивки міських газет для курсової.

 Ольга мені була потрібна для моральної підтримки, та й сама вона планувала пошукати цікаві факти для реферату з історії моди. Вона попередила Мишка, щоб заїхав за нею пізніше, тому що одразу після лекцій ми вирушимо "гризти граніт науки".

 Весело обмінюючись жартами, ми вийшли з аудиторії і попрямували коридором до центральних сходів. Наша бібліотека знаходиться в головному корпусі, тому ми спустилися вниз і пішли не до парадних дверей, а завернули за ріг і рушили до бокового виходу.

 – Ой, – вигукнула раптом Ольга, – як їсти хочеться, може, спочатку по булочці з соком або по бутербродику в кафешці з'їмо?

 – А давай, – погодилася я.

Ми різко розвернулися на сто вісімдесят градусів і швидко рушили до головних дверей.

Кафе зовсім поряд – тільки перейти подвір'я і перебігти через дорогу. Ми вискочили на ґанок якраз вчасно. Я маю на увазі, вчасно, щоб побачити, як Міс Кривляка-Задавака – Віолетта Кратіна, з блискучою усмішкою на ляльковому личку, сідає на мотоцикл позаду офіційного нареченого моєї подруги. Він одягає шолом на її вишукану зачіску і нікого іншого не бачить і не чує.

Тихий болісний стогін збоку змусив мене здригнутися і обернутись.

– Оль, ти що? – Швидко прошепотіла я. – Припини зараз же! Нічого ще не відомо, може, Мишко просто вирішив підвезти Віолку? Ми не знаємо причин, тому засмучуватися передчасно. Ти чуєш?

– Чую, – прошелестіла Льолька. – На мою думку, причина і так зрозуміла. Він хоче мене покинути.

– Перестань! – Підвищила голос.

Одночасно з цим заревів мотор, і червона Мишкова Хонда, блиснувши лакованим боком, виїхала з університетського двору.

– Ходімо! – Схопила подругу за рукав і поспішила потягти за собою по сходах.

Поки ми подолали всі 11 сходинок, Льолька кілька разів ледь не впала, тому я трохи знизила швидкість, але напрямок не змінила.

– Ось чорт! – прошепотіла я крізь стиснуті зуби і зупинилася.

Прямо попереду, метрів за двадцять від нас, стояв Ромадовський. Він недбало сперся спиною на дерево і ледачо роздивлявся студентів, що проходили повз.

Чому я відразу подумала, що він тут не просто задля милування природою, а з певною метою? Мабуть, моя параноя знову прокинулася. Можливо, варто було б почекати декілька хвилин, поки він зникне з нашого поля зору, а поки що...