Розділ 29

Очі вперто відмовлялися розплющуватися. Навіть крізь сон я чітко чула, як хтось мене тихо кличе, але відповідати зовсім не хотілося. І дивитися, хто ж це з ранку раніше завітав до моєї кімнати, теж не було бажання.

– Сплю я, – пробурмотіла я неохоче й перевернулася на інший бік.

– Віка, – пролунав зовсім поруч стурбований голос Оксани, – з тобою все гаразд?

– Ммм ... – простогнала я, не повертаючись. Нехай розуміє, як хоче.

– Вікулю, – голос Ксюші підскочив на пів октави, – подивись на мене зараз же! Ти не захворіла?

Неохоче розплющила одне око і повернула голову в напрямку галасливої ​​домробітниці:

– І чого тобі не спиться зранку раніше? – пробурчала сердито. – Ніякого спокою від тебе немає.

– З ранку раніше? – обурилася жінка. – Не спиться??? Ти на годинник дивилася? Я вже вирішила, що ти тут знепритомніла. Скільки разів уже кликала, а ти все не прокидаєшся.

– Ну, – розплющила друге око і сердито примружилася, дивлячись на Ксюшу, – і скільки ж часу, що ти влаштувала такий шум на рівному місці?

Оксана з ображеним виглядом мовчки підійшла до мого ліжка, взяла з тумбочки телефон і тицьнула мені під ніс. Я позіхнула й знизала плечима – ну, година дня, і що? Це привід влаштовувати кипиш?

Ой! Перша година дня! Кілька секунд бездумно витріщаюся на екран телефону, нарешті усвідомлюю це. Аж початок на другу вже! Оце я задрімала, нічого не скажеш.

Поморгала очима пару секунд, і тільки тоді блискавкою пронеслося розуміння, чому я проспала до обіду. Та все тому, що майже всю ніч не могла заснути. Але...

– Оксан, ти йди, – поспішила я спровадити Ксюшу. Помітивши її підозрілий погляд, запевнила: – Зі мною все гаразд. Чесно-чесно. Хочеш, присягнуся навіть, що не брешу. Вночі не спалося, от і день прихопила.

Не спалося – це ще м'яко сказано. Я боялася заснути, щоб знову не побачити того, що марилося затуманеному дрімотою мозку.

– Ну, гаразд, – невпевнено погодилася жінка, і, з сумнівом озираючись, попрямувала до дверей. А я, хоч мене з величезним нетерпінням чекала моя курсова, злазити з ліжка не поспішала, а почала пригадувати події вчорашнього дня.

Обід із Анастасією Миколаївною виявився дуже плідним. Після того як усе замовлене нами було з'їдене, а від дуже смачної фаршированої риби і салату з баклажанів із чорносливом у мене залишилися найприємніші враження, сиділи ми в ресторані ще близько двох годин.

Спочатку уважний офіціант, пролітаючи повз наш столик, трохи пригальмовував і намагався запропонувати ще якісь страви з хитромудрими назвами. Це тривало доти, доки Анастасія не розсердилася. І коли хлопець знову зупинився біля нас, вона поглянула на нього прямо і зарозуміло вимовила:

– Прошу вас не турбуватися, юначе, – голос у неї був холодніший за арктичну кригу. Потім Анаїд поклала на столик банківську картку, посунула її у бік завзятого працівника ресторану і продовжила: – Замовляти ми більше нічого не будемо, просто кілька хвилин поговоримо і підемо. Тому, будь ласка, вистачить уже очима блискати на мою невістку.

Хлопець почервонів, як маків цвіт, і поспішив подалі від сердитої дами, але не забув прихопити зі столу картку.

Кілька хвилин, правда, розтяглися, але я з цікавістю вбирала нові знання, чітко усвідомлюючи, наскільки я не в курсі того, що відбувається навколо мене.

Не в курсі...

Адже я мала мати хоч якесь уявлення про те, що може зі мною статися. Можливо не все, але те, що стосується особисто мене, я мала знати вже давно. Зрештою це моє законне право.

Вероніка сподівалася, що в маловивченому для її народу світі зможе втекти, але все ж мала дати мені мінімум інформації про мою другу сутність. Веріде знала, що проявів моїх особливостей не уникнути.

Крім того, вона прекрасно розуміла, що якщо її виявлять, відразу повернуть на Аррінолісс. Вона знала, що від повернення на рідну планету її захищає лише те, що вона має дитину. Зграя завжди в першу чергу дбала про добробут малюка.

До самої зустрічі з одним із патрульних, який виявився моїм чоловіком, вона ще сподівалася, що залишиться невиявленою. Це дозволяло Веріде безстрашно подорожувати далеко від батьківщини.

Але тепер дитина (тобто я) виросла, навіть заміж вийшла. Пільги закінчилися! Почувши зауваження Анаїд про смішне конопате дівчисько, я образилася до глибини душі.

– Яке ще конопате? – обурено пробурчала я, а потім зрозуміла, що це не головне. Не на те звернула увагу. – Чому це одразу все змінило?

"Я що, дочка Альвара?" – осяяла мене неприємна здогадка. Якщо так, то Пашка досить близький мій родич. Який жах! Хіба я спала зі своїм двою-троюрідним дядьком? Або яка там ступінь спорідненості між нами?

– Тому що ти напівкровка, – "заспокоїла" мене свекруха, поки я ще не зовсім усвідомлювала, що чоловік, якого я вважала своїм батьком, насправді був чужою людиною.

– Ну, дякую, – ображено прошепотіла я. – Ти, мабуть, дуже щаслива, що у тебе така невістка?

– Уяви собі, я справді була б щасливою, – серйозно відповіла свекруха, – якби ви з моїм сином нарешті порозумілися. Ти навіть не уявляєш, наскільки ти особлива. Веріде не забрали тільки тому, щоб не травмувати тебе. Ми не одразу зрозуміли ваші стосунки. Думали, що вона просто намагається захистити тебе, тому не живе з вами, а виявилося...

Ось це поворот!

– І чим я така особлива? – з цікавістю запитала я у свекрухи. – І яка різниця патрульним до мого психічного стану? Їм що, не байдуже, як би я жила, якби мама поїхала?

– Не все одно, – сірі очі Анастасії зустрілися з моїми, і вона трохи нахилила голову набік, чекаючи на мою реакцію.

А відповідь я вже знала сама.

– Мене теж не збиралися тут залишати, правда ж? Навіть якби Павло не виявився моєю парою?

Анастасія кивнула у відповідь.

– І коли я мала залишити свій світ? – запитала я.

– Не раніше, ніж тобі виповнилося б двадцять років.

– І як це було б? Просто закинули б мене у портал? А там сказали б: "Привіт, ми тут у певному сенсі твої родичі, відтепер житимеш тут"?