Розділ 26

– Вікторіє Валеріївно, – потягла мене за рукав дівчина. Я здивовано обернулася, зовсім забувши, що тут не одна. – Проходьте, там далі є столик та стільці.

– Христино, напевно, у тебе повно справ, – відповіла я, не відриваючи захопленого погляду від шикарного куща з яскраво-жовтогарячими суцвіттями: – Ти йди, я сама розберуся.

– Добре, – і двері за хатньою робітницею зачинилися.

Повільно пішла алеєю між рослинами до кутової башти, на яку показувала Христина. Там, під зеленим навісом, стояв низенький плетений столик з трьома легкими стільцями з лози. Зручно вмостилася на одному з них і вдихнула пряний аромат на повні груди.

Впізнала кілька видів квітів: темно-фіолетові гладіолуси, лілії з яскраво-малиновими парасольками, жоржини з оранжевими суцвіттями, які виблискували на сонці. Інші рослини впізнати не вдалося.

Цікаво, скільки людей потрібно, щоб доглядати за всіма цими рослинами? Клумби були бездоганними – жодної сухої гілочки чи листочка. Я не побачила жодного зламаного стебла або обсипаного суцвіття.

– Доброго дня, – м'який чоловічий голос, що пролунав за спиною, відірвав мене від роздумів.

Я різко обернулася і побачила низенького сивого дідуся.

– Доброго дня, – звідки він тут взявся, цікаво?

– Звідти я, – вузлуватою рукою дідок показав на вежу, – там двері збоку, звідси не видно.

Він що, мої думки читає? – Злякано подумала я, втискаючись спиною в стілець.

– Ні, красуне, я не можу чути, про що люди думають. Просто в тебе на обличчі все написано.

– А…? Ну, так, – пробурмотіла, підозріло дивлячись на нового співрозмовника.

– Любиш квіти, мабуть, раз вирішила відвідати моє царство?

Дивний він якийсь. Випадково не божевільний? А то, як би не спало йому на думку скинути мене зі стіни.

– Люблю, – не стала я сперечатися, – тільки не знала, що йду у Ваше царство. Христина ж не казала, куди мене веде.

 – Не бійся, дівчино, – лукаво усміхнувся чоловічок, – Нарідіс мені як син. Я ніколи б не образив його жінку.

 Невже я так помітно на мить злякалася? І він назвав Пашку Нарідісом!

 – Ви не місцевий?

 – Ні, я не місцевий.

 – А де ваш... дім? – ледь не спитала “світ”, а що мій співрозмовник просто приїхав з якоїсь далекої Бурбулаївки.

 – Мій дім на Теруні, – спокійно відповів старший чоловік, – Звати мене Тимдор.

 – Вікторія.

 – Знаю, – він відверто засміявся. – Як не запам'ятати, якщо ти стільки крові Ріду зіпсувала? Ну-ну, не ображайся. На правду не ображаються.

 Я сердито зміряла його поглядом, але Тимдор не звернув на це особливої уваги.

 – Ну що, хочеш познайомитися з моїм царством? – запитав він, простягаючи вузлуваті пальці до найближчого куща.

Я, округливши очі від здивування, спостерігала, як після легкого погладжування стебло жоржини вигнулося, немов кіт, і простягло свої пишні суцвіття усміхненому чоловікові.

– Хочу, – намагаючись не надто безглуздо витріщатися на те, що відбувається перед моїми очима, рішуче видихнула я.

– Ну, тоді ходімо.

І ми пішли...

Навіть не можу точно сказати, скільки часу провела на даху в компанії цієї незвичайної людини. Слухати його було так цікаво, що я зовсім не помічала нічого навколо. А те, що він людина чи, принаймні, не перевертень, я дізналася майже відразу після початку нашої незвичайної екскурсії. Він сам сказав, не чекаючи мого запитання.

– Що так уважно розглядаєш мене, красуне? Таких, як я, ще не зустрічала? – посміхнувся тільки куточками губ, помітивши, як я шалено переводжу погляд то на нього, то на рослину, яка лащилася до нього, як кішка.

– Не зустрічала, – підтвердила розгублено. – А що це зараз відбувається?

Тимдор залишив жоржину у спокої і знову повернувся до мене:

– Припустимо, у мене є такий дар. Але мушу сказати, він абсолютно непотрібний у моєму світі.

Я окинула поглядом квітучу розкіш навколо, яка грала всіма барвами веселки, і з недовірою запитала:

– Непотрібний? А в чому він проявляється?

– Дивись.

Чудовий садівник витягнув із кишені паперовий пакетик і розгорнув його. Всередині виявилося звичайне кругле насіння розміром з горошину, яке блищало на сонці своїми світло-бежевими глянцевими боками.

Тимдор, м'яко ступаючи, підійшов до найближчої клумби, викопав маленьку ямку та обережно кинув туди насіння, одне за одним. Потім засипав його землею, розпушивши її пальцями. Кинув на мене насмішкуватий погляд, щоб переконатися, що я уважно спостерігаю за його руками, і почав повільно водити долонею над свіжими посівами.

Його губи ворушилися, але я не змогла розібрати, що він шепоче. Цікаво, що ж я маю побачити? Очевидно, старий вирішив створити інтригу, щоб здатися важливою фігурою. Коли він закінчить шепотіти, певно, скаже, що тепер, завдяки його наговору (чи як це називається? Може, заклинання?), рослини зростатимуть швидше і не хворітимуть.

Я вже збиралася пожартувати з цього приводу, як раптом… Оце так, у мене просто щелепа відвисла від захоплення!

Грунт, який щойно гіркою насипав над ямкою Тимдор, несподівано заворушився і почав підніматися, ніби збирався виповзти на білий світ якийсь цікавий жучок, і раптово на поверхні з'явився маленький паросток.

Він на мить завмер, потім смикнувся, ніби обтрусився, і потягся вгору. Спочатку повільно, ніби придивлявся чи прислухався – а що там, нагорі? А після досягнення п'яти сантиметрів у висоту, почав стрімко розростатися.

Ось із землі вислизнув ще один паросток, і ще один. Здавалося, що я дивлюся відео, зняте у багато разів уповільненою зйомкою.

Я затамувала подих, боячись навіть поворухнутися, щоб не порушити таїнство народження нового життя. Інакше просто язик не повертався назвати те, чому я ненароком стала свідком.

Минуло не більше хвилини, і перед нами стояли три нові пухнасті кущики з великими ніжно-блакитними суцвіттями.