Розділ 24

Не знаю, скільки часу стояла, притулившись головою до батьківського плеча і думала.

Як могло статися, що моє життя так раптово змінилося, і все в ньому перевернулося догори ногами?

Як могло статися, що я несподівано виявилася не такою, як усі навколо? Чому я навіть нічого не підозрювала? І чому найближчі мені люди мовчали, поки я врешті-решт не дізналася правду?

– Донечко моя, – пролунав глухий голос тата, – ти можеш пробачити мені?

Ну, звичайно, я його пробачила, особливо коли уявила себе на його місці. Ще невідомо, як би я сама вчинила в такій ситуації.

– Тату, – підвела я на нього очі, – є щось ще, що я повинна знати про те, що зараз відбувається?

– Ну, – нерішуче промимрив він, – як тобі сказати?

– Тату, – примружилася я підозріло, – тільки не надумай знову мене обдурити.

– Ось, чорт! – пробурмотів батько, – а може ти...?

– Не може, – перебила я його, – хочу знати це прямо зараз.

– Чорт! – Він що, почервонів? Дивно, чому б це?

– Досить уже лаятися, – пробурчала я, – кажи вже, що ще ти знаєш про це?

– Таке батьки своїм дочкам не кажуть, – спробував викрутитися він.

– Тату, – підвищила я голос, – ти мені винен пояснення за все, що ви зі мною провернули.

– Гаразд, – зважився він, – але не очікуй детальних пояснень. У тебе почне змінюватися запах...

– Що? – здивовано витріщилася я. Всього чекала, але такого – ні. – Що ти маєш на увазі?

– У Насті спитаєш, – вперся тато, – вона все тобі пояснить.

– А це якось на мене вплине? – спитала я, обережно підбираючи слова, і відчула, як обличчя заливає фарба.

Павлові слова, що його звір чує мій запах, несподівано спливли в пам'яті. Тож очевидно, мій запах уже змінився з технічних причин. І Павло, який затягнув мене в ліжко, активно цьому посприяв.

– Добре, – погодилася я неохоче. Не буду наполягати, а то ще щось випливе. Якщо татко почервонів, як помідор, то краще дійсно поговорити про це з Анастасією. А ще краще, щоб пояснення дала моя мама. Але якщо вона досі цього не зробила, то, мабуть, не дуже хотіла розмовляти на таку делікатну тему.

– Тебе підвезти до університету? – запитав тато і ніжно потерся підборіддям об мою маківку. – Я не знаю, що Герасим зробив з твоєю машиною, тому виправити не можу. Механік з мене, сама знаєш, не дуже.

– Підвези, – радісно кивнула, – я швидко зберусь.

– Та вже знаю, що швидко, – хмикнув татусь, відпускаючи мене з обіймів, – у цьому ти повна протилежність матері. Вона півтори години вибирала собі сукню, якщо ми кудись виходили.

– Тату, – обережно запитала я, – ми ніколи не торкалися цієї теми, але раз ти сам згадав, може, скажеш, чому ви з мамою розлучилися?

– Вона мене покинула, – коротко мовив він, а коли помітив, що я мовчки чекаю продовження, неохоче додав: – І попередила, що якщо я заперечуватиму, вона все одно доб'ється розірвання шлюбу, тільки додатково докладе всіх зусиль, щоб відібрати тебе.

Оце так. Виявляється, я ще й засіб тиску на батька.

– Тату, а ти любив її?

– Не знаю, що й сказати, – він задумливо потер перенісся. – Це як наслання якесь... Ну так, мабуть, любив. Тільки це було більше схоже на якусь дивну залежність. Ти знаєш, – він підвів погляд і подивився мені прямо в очі, – я навіть не дуже здивувався, коли Павло сказав мені, що Вероніка – не зовсім звичайна жінка. Щось у ній є таке, що викликає не те що підозру, а якийсь сумнів і тривогу. Гаразд, досить про неї. Іди, збирайся.

– Біжу!

Десять хвилин на збори, п'ятнадцять на дорогу, і я вже вискочила з татової Мазди, і, цмокнувши його в щоку на прощання, помчала доріжкою до свого навчального закладу.

Миттю злетіла сходами і увірвалася до холу.

У будівлі панувала абсолютна тиша, йшли лекції. Я швидко кинулася до сходів, які вели на другий поверх, коли з-за повороту з'явився високий темноволосий хлопець і почав спускатися вниз. На ньому були лише спортивні труси та майка. Помітивши мене, він поблажливо посміхнувся, розправив плечі і, картинно граючи м'язами, пройшов повз. Ну прямо як модель на подіумі. Я ледве стрималася, щоб не засміятися. Ось що слава робить з деякими особистостями.

Цей задавака – Генка Ромадовський. Віднедавна його призначили капітаном університетської баскетбольної команди і тепер вважає себе зіркою світового масштабу, і не інакше. А якщо зірка, то – межа мрій усього жіночого населення університету. Це він так думає.

Хлопець настільки високої думки про себе, що навіть уявити не може, щоб пані не тремтіли лише при згадці його імені. А вони не те що не тремтять, навіть не звертають уваги. Хлопці ж з команди відверто ненавидять свого капітана.

– Гей, лялечко, – почувся за спиною чоловічий голос, – почекай хвилинку.

– Взагалі-то, я запізнююся, – озирнулася і здивувалася. Надія університетського спорту завмер на п'ять сходинок нижче за мене і розглядав так, ніби побачив раптом перед собою цілу вазу морозива, посипаного шоколадом і политого сиропом. Ну, або ящик пива, дивлячись, що йому більше подобається. Його погляд вперся в мої груди, та так і завмер. Таке враження, що хлопець зараз почне облизуватися.

– Чого тобі? – Нечемно перервала я його милування.

– Я тебе знаю?

– Ну, нічого собі питання. Я звідки знаю?

– Чим ти сьогодні займаєшся? – продовжив допит темноволосий.

Я розмову культурно підтримала та люб'язно поцікавилася:

– А твоє яке діло?

– Хочу, щоб ти відклала все, що запланувала сьогодні. Увечері ми йдемо до ресторану.

– Ну і йдіть, я тут до чого?

– З тобою, – блиснув він усмішкою у всі свої тридцять два.

– Помрій, Рокоссовський, а я поки піду повчуся, – відвернулася і продовжила шлях.

Рокоссовським його одного разу назвав хлопець із команди за маршальські замашки та зарозумілість. З того часу це прізвисько міцно прилипло до Генки. Він тільки більше пишався, коли до нього так зверталися.