Розділ 22

Коли цей дивний сніданок закінчився, я попросила дозволу попрощатися з Догером наодинці. Хазяйка дому кинула на мене стурбований погляд, але не стала сперечатися. Вона кивнула лікареві на двері та пішла на вихід. Стен теж пішов слідом.

Я підійшла ближче до клітки і обхопила прути пальцями. Була цілком впевнена, що ув'язнений хлопець не скористається моєю довірою: не схопить мене за руку і не вимагатиме, щоб його випустили на волю. Я вірила в його порядність.

На сусідні металеві прути лягли широкі чоловічі долоні і міцно стиснули їх.

– Думаю, – сумно зітхнула я, – тобі не дозволять мене проводжати.

Він лише мовчки кивнув головою.

– Шкода. Значить, чекатиму на вас у гості, коли твоя дружина повернеться. Павло проведе вас. Тільки ти, будь ласка, тримай себе в руках, гаразд?

– Ная чекає дитину, – раптом вразив мене хлопець, – ми п'ятнадцять років чекали на це диво, і коли воно нарешті сталося, я не зміг її захистити, – в його очах застигли туга та жаль. – Вона мені цього ніколи не пробачить.

– Що за нісенітниці ти говориш?! – обурено вигукнула я. – Вона не пробачить, якщо замість коханого чоловіка знайде вдома звіра, який втратив розум. І замість підтримки та допомоги, знайде істоту, яка не здатна подбати навіть про себе, не кажучи вже про неї. Тому пообіцяй мені, якщо її повернення затягнеться, ти знову вип'єш те, що тобі принесе Стен, – я поклала свою руку на судомно стиснутий кулак Догера і лагідно погладила його. – Присягнись мені зараз, Догер.

– Я присягаюсь, – він промовив з деяким зусиллям, але впевнено.

– Тоді до зустрічі! – кивнула і, не озираючись, попрямувала до виходу.

Вже біля самих дверей він мене гукнув:

– Вікторіє, до зустрічі! – я озирнулася і помахала рукою на прощання, а він уперше за час нашого знайомства широко посміхнувся, наче нарешті вирішив ту складну задачу. – Нарідісу дуже пощастило з тобою. І нам усім також.

Одразу за дверима на мене чекав хлопець, який раніше сидів у засідці. Він чемно вклонився і запросив мене йти за ним. Я й пішла, згадуючи на ходу "пророцтво" Верховного про те, що Нарідіс ще наплачеться зі мною.

Трохи засумувала з цього приводу, але потім рішуче відігнала смуток геть. Все це дурниці. Павлові зі мною неймовірно пощастило. А ось мені з ним? Це вже інше питання.

Десять хвилин потому я вже розташувалася посередині квадратного дворика, на невеликій круглій плиті, в центрі якої стояла висока блискуча жердина. Виглядало, ніби я зібралася демонструвати стриптиз. До того ж і глядачі були присутні – Таміла та Зейлі. Вони стояли біля невеликої прозорої кабінки, на зразок старовинної телефонної будки, в якій перед пультом із кнопками, що світилися, чаклував Слай. Ми вже попрощалися, і тепер господарі будинку просто чекали на мій "від'їзд".

Я щосили намагалася не показати, що мені дуже страшно. Як же мені не вистачає зараз міцних чоловічих рук, що обіймають мене. Та й сам чоловік цілком не завадив би, щоб можна було вхопитися за його шию і сховати обличчя на його надійних грудях.

Ще встигла подумати про те, що життя моє стало геть непередбачуваним і здригнулася від несподіванки, коли на всіх чотирьох вежах, розташованих по кутах будівлі, спалахнули вогники, і яскраві промені вдарили у верхівку жердини. Підлога пішла в мене з-під ніг, вуха заклало від високого пронизливого писку.

Меланхолійно подумала, що, можливо, це все. Мені кінець. Викине ця штука мене десь на безлюдному острові або в пустелі, і ще добре, якщо це станеться в моєму світі.

– Віка! – відчайдушний скрик вивів мене зі ступору, в якому я так і завмерла, не усвідомлюючи, що звук несподівано обірвався, і все взагалі зупинилося.

Ледве розплющила не бажаючі відкриватися очі і покрутила головою, намагаючись позбутися шуму у вухах.

– Віка, де Павло? – тільки тепер сфокусувала погляд на Анастасії, яка однією рукою міцно вчепилася за ручку дверей так, що навіть кісточки її пальців побіліли. Іншу руку вона притиснула до грудей, ніби намагалася втримати серце, що шалено б'ється. Наступні її слова прозвучали приречено й ледь чутно: – Ти таки покинула мого сина...

Я поправила комір піджака, щоб прикрити мітку, опустила голову і, дивлячись собі під ноги, пішла доріжкою до будинку. Вже наблизившись до співрозмовниці впритул, я, не підводячи на неї очей, спокійно запитала:

– Думаєте, він не заслужив цього після всього, що зробив з моїм життям?

 – Він просто хотів бути з тобою! – вигукнула Анастасія. – Що поганого у тому, щоб добиватися коханої жінки?

 – Добиватися? – скептично посміхнулася я. – Тепер це так називається? Обманом одружитися і поставити дівчину перед фактом, що тепер вона вже дружина, і назад повернути нічого не можна? Затягнути людину, яка нічого не підозрює, в інший світ і сказати, що тепер вона має там жити – це означає "добиватися"? Хтось мене запитав, чи потрібен мені цей шлюб чи ні? Хтось мене спитав, чи хочу я залишити своїх рідних і свій дім, щоб змінити це все на чужий і незрозумілий світ, у якому мені доведеться сахатися від кожного куща з побоювання, що він може накинутися на мене?

 – Віка...

 – Пропустіть, Анастасіє Миколаївно, мені треба додому, – не дуже хотілося її засмучувати, все-таки тітка вона не погана, але це не змінює того, що я на неї сердилася.

 – Дівчинко, послухай мене..

– Чи не здається вам, що пояснення трохи запізнилися? – знову перебила я. – Дозвольте мені пройти, будь ласка.

Анастасія відступила, і коли я пройшла повз неї, вона кинула мені вслід:

– Ти навіть не уявляєш, на яке життя ти прирекла мого сина!

– Справді? – я не зупинилася. – З часом втішиться. Жінок навколо повно.

– Ти не розумієш!

– А хто в цьому винен? – я, не озираючись, швидко рухалася коридором до головного виходу з будівлі. Хазяйка будинку майже бігла за мною. – Чому я не розумію і не знаю, що відбувається навколо мене? 

– Я просила Нарідіса все пояснити тобі, але він не погодився, – зітхнула Анастасія. – Віка! Зупинись, будь ласка! Давай поговоримо!