Розділ 21

Я сердито примружилася на господаря будинку, натякаючи, що розмова не повинна була мати стільки спостерігачів, потім одними губами прошепотіла:

  – Потрібне заспокійливе зілля.

Верховний кивнув блакитноокому:

– Іди готуй, швидко! – той одразу ж зник.

Отже, це місцевий лікар, або як вони тут називаються.

– Гей, – крикнула я, – є тут хтось живий?

Відповіддю мені була цілковита тиша. Я повернулася, зробила крок у широкі двері і обурено продовжила:

– Вони що, всі вимерли? – кинула насмішливий погляд на Зейлі, який, метнувшись у кінець черги, схопив служницю за талію і, піднісши майже до дверей, підштовхнув у спину. Поважна дама пролетіла повз мене до зали, мало не зіткнувшись зі мною.

– Щось сталося? – зиркнула вона на клітку.

– Ні-ні, – запевнила її, – ми просто хотіли б поговорити з господарем. Це важливо.

Жінка кивнула і почала відступати до виходу.

– І ще, – зупинила я її, – чи не можна нам по філіжанці кави?

Очі у служниці округлилися, вона мовчки кивнула і зникла.

– Навряд чи вона нас частуватиме таким напоєм, – сказав Догер. – У нас такого немає.

Я перебільшено важко зітхнула і рушила до вже наче рідної лави, а він раптом промовив:

– Ти тепла.

– Що? – Розширеними від здивування очима  подивилася на серйозного перевертня.

– Я відчуваю, як від тебе іноді йде заспокійливе тепло. Ти цілителька?

– Ні, – розгублено відповіла я. – Нічого подібного.

– Не може бути, невже...  – Догер раптом замовк і відступив назад, потім ще й ще, поки не вперся спиною в ґрати. Я оглянулася, хоч і так уже знала, що побачу – Верховний з'явився на наш поклик.

– Портал уже готовий, можеш повертатися до себе додому прямо зараз, – сказав він мені крижаним тоном, ніяк не відреагувавши на те, що його підлеглий у людському образі. Начебто це так і повинно бути.

– Зейлі, – запобігливо промовила я, – чи могли б ми отримати хоч щось перекусити? А Догер, – холодні очі Верховного звернулися до хлопця, і я швидко додала: – він хотів би попросити у тебе заспокійливу настоянку, щоб звір не захопив його свідомість, поки він чекає на свою пару.

– Він сам цього хоче? – його пронизливий погляд тепер був спрямований на мене, і я відсахнулася, наче від переляку.

– Е... – почала я, – Догер! – звернулася до в'язня і сердито запитала: – Чому ти мовчиш? Ти хочеш цього сам?

– Так, – з зусиллям видавив хлопець, не зводячи підозрілого погляду зі свого повелителя.

Верховний трохи помовчав, зображуючи глибокі роздуми, потім дістав з кишені переговорний пристрій і, переключивши щось у ньому, провів над поверхнею долонею.

– Слухаю, – озвався його невидимий співрозмовник.

– Стен, мені терміново потрібна заспокійлива настоянка.

– Тривалість дії?

– Не менше доби, – кинувши швидкий погляд на напруженого Догера, розпорядився Зейлі. – Приготуй і принеси до головної зали.

– Зараз буду, – спокійно відрапортував невидимий чоловік, і екран пристрою згас.

Мабуть, не минуло й двох хвилин, як почувся швидкий тупіт ніг, і до приміщення забіг блакитноокий. Він приніс невелику коричневу сумку, з якої витягнув пузату колбу, наповнену такою ж коричневою рідиною.

– Кому зілля? – примружився він. Якби не знала, що він сидів у засідці з іншими, ніколи б не засумнівалася, що він і справді не здогадується, кому потрібна настоянка.

– Мені! – Відповіли ми в один голос із Зейлі.

– Давай сюди, – Верховний зміряв мене нищівним поглядом і простягнув руку за пляшкою з ліками. Я показово важко зітхнула та відступила. Вихопивши ємність з рук лікаря, Зейлі швидко підійшов до міні-в’язниці і, просунувши руку між пруттям, поставив колбу на підлогу.

Потім обернувся до мене обличчям.

– Ти справді хочеш їсти? Тут?

– А чому не тут? – Здивувалася я. – Ми обидва голодні, ось разом із другом і перекусимо.

Всі троє присутніх чоловіків здивовано подивилися на мене.

– Ти зовсім не знаєш цього хлопця, – різко сказав Зейлі, – з чого ти взяла, що він може бути твоїм другом?

– Я його не знаю, – згідно кивнула, – а Нарідіс знає і вважає дуже добрим другом. А його думці я довіряю.

Не встиг хтось із присутніх відповісти мені, як я повернулася до клітки і сердито промовила:

– Догер, чого ти дивишся на ту пляшку, як на отруйну змію? Пий уже, бо в тебе он очі жовті, і ніс уже шерстю покривається. Так на чому ми зупинилися? – Звернулася тепер до Верховного, ще краєм ока помітивши, як в’язень недовірливо помацав свій ніс, підняв колбу з підлоги, в три ковтки спустошив її.

– А, так! – потерла себе по лобі, щоб приховати полегшення, яке відчула, коли порожня ємність впала на підлогу. – То що там із сніданком? 

– Зараз принесуть, я подбаю про це, – Зейлі кинув майже непомітний погляд на Догера, що знову сів на підлогу, і спокійно попрямував до виходу.

– Гей, – крикнула я господарю будинку, що покидав нас, – мені треба попудрити носик.

– Що зробити? – озирнувся він вже біля самих дверей.

– У туалет мені треба, – пробурчала невдоволено, – хіба не зрозуміло?

– Ходімо, неприємність ходяча, – тяжко зітхнув Зейлі і вийшов із зали.

Сподіваюсь, що лікар ще трохи побуде з ув'язненим. Тож вислизнула за господарем у коридор і, зробивши всього кілька кроків, знесилено притулилася до прохолодної стіни.

Очевидно, нервова напруга, що тримала мене майже годину, виснажила всі сили. Я лише встигла це усвідомити, як з'їхала спиною по гладкій твердій поверхні на підлогу, де мене підхопили міцні чоловічі руки та кудись понесли.

Поняття не маю, скільки часу я була непритомна, але отямилася одразу, коли почула тиху розмову десь неподалік.

Я лежала на чомусь м'якому і пухнастому, повністю одягнена, що неабияк заспокоювало, враховуючи моє вечірнє вбрання. Без піджака воно виглядало дещо фривольно. Те, що допустимо на вечері в ресторані, не дуже підходить для денного вживання. Мені хотілося позлити тільки Пашку, але шокувати сторонніх я не збиралася.