Розділ 20

Рішуче відкинула всі сумніви і з головою пірнула в ситуацію – спокійно увійшла до зали, де перевертень у розпачі лежав на брудній підлозі клітки, поклавши свою кудлату голову на лапи.

Не встигла я зробити й двох кроків всередину приміщення, як він миттєво підвівся, вишкірився і напружено витріщився на двері, в які я щойно зайшла, мабуть, очікуючи появи свого начальника.

Я незворушно продефілювала повз клітку до найближчої лави, сіла на неї і полегшено видихнула:

– Ну, нарешті!

Звір у клітці розгублено закрутив головою. З одного боку, у нього були двері, через які він раніше бачив свого керівника, якого зараз явно не сприймав як друга, а з іншого – я. Незрозуміло хто і що, і невідомо, чого від мене чекати.

Я спокійно сперлася спиною об стіну і блаженно заплющила очі, даючи перевертню час визначитися з напрямком. Потім поглянула на нього і посміхнулася.

– Ну ось, я ж обіцяла, що повернуся.

Догер ще раз нерішуче глянув на двері і, нарешті, повернувся до мене.

– Ну і Верховний у вас, – скривилася я, – ти уявляєш, він погрожував мені! – Поскаржилася на голову вовчого клану. 

Вовк згідно моргнув і сів, не зводячи з мене очей.

Я зазирнула в ці янтарні очі, і серце в мене занило від співпереживання. У них було стільки болю та очікування невідворотного нещастя, злості та нетерпіння. Очевидно, вплив, який вчинив на нього Верховний, вже закінчився. Мій співрозмовник будь-якої миті міг вибухнути люттю і знову кинутися на прути своєї в’язниці, в спробі повернути собі свободу, щоб негайно вирушити на пошуки своєї пари. Адже без неї він не міг навіть змінити звірину подобу на людську.

Я ніби відчувала шкірою, як важко йому зараз на серці, який неймовірний тягар тисне на нього. Розуміла, що його душа корчиться в агонії від неможливості бігти, летіти на допомогу до своєї єдиної та неповторної.

– Шкода, що мого чоловіка зараз тут немає, – ображено пробурчала, – він би одразу мене звідси забрав. А так мені ще доведеться чекати, поки цей пихатий бабуїн відправить мене додому.

Жовті очі перевертня здивовано розширились.

– Запитуєш, хто такий бабуїн? – відповіла я на невисловлене питання, – ну, розумієш, це така зарозуміла мавпа. Ось така, як цей ваш... – я кивнула головою в бік дверей, і волохата голова миттєво підозріло повернулася в тому ж напрямку. Потім знову в мою сторону, і трохи нахилилася набік.

– А, хто така мавпа, ти теж не знаєш? – Здогадалася я. – Нічого, якось потім покажу тобі картинку.

Я трохи подумала і поділилася радісною новиною з новим другом:

– А я заміж вийшла! Жаль тільки, що сама про це не одразу здогадалася. Ніколи не думала, що мене щодо сімейного життя просто поставлять перед фактом. Уявляєш, він надів мені на руку браслет і сказав: "Все, баста, карапузики, скінчилися танці!" Ой, пардон, сказав, що я тепер заміжня пані. Як тобі таке одруження? Я ж з дитинства мріяла: коли трапиться мені принц, гідний моєї неземної особи, то весілля у нас буде таке, що все місто помре від заздрості. А ті, хто не помруть, ще місяць плакатимуть від розчулення. А тут бац! "Ти – моя дружина!" Ні, я, звичайно, спробувала чинити опір, – похвалилася я своєю непохитністю, потім посумувала, – так він мій будинок мало не розвалив, уявляєш. Ну, як тут устоїш проти таких аргументів?

Я впевнена, що половину з того, що я розповідала Догеру, він абсолютно не зрозумів, але мені це зараз і не було потрібно. Важливо було, що він слухав і не показував жодних ознак агресії. Тому я говорила все, що спадало на думку.

– А тепер його ваш головний відправив шукати жінку, – обережно сказала я, крадькома поглядаючи на звіра, який одразу напружився і підвівся. 

Я знову відчула, як хвиля болю захопила його, і вовк тихо застогнав від розпачу, штовхнувши чолом грати. Мені так захотілося його хоч трохи втішити та підбадьорити. Хотілося доторкнутися до його кудлатого, скуйовдженого хутра..Я так виразно уявила, як обережно гладжу вовка, що навіть моя долоня ніби відчула дотик до м'якої, шовковистої шерсті. 

Стогін припинився, і вовк здивовано оглянувся. Потім знову сів і подивився на мене. 

– Я знаю, що це твоя дружина, – сказала я йому. Звір примружився, уважно стежачи за кожним моїм рухом. – Тому, вибач за правду, але якби я була на її місці, то нітрохи не зраділа б, коли повернулася додому. А що вона повернеться, то це точно, – ще один жалібний погляд у мій бік, – мій чоловік привезе її, у цьому немає жодних сумнівів.

Я невдоволено подивилася на вовка:

– А коли вона повернеться, замість коханого чоловіка побачить... це, – я похитала головою з осудом, – брудне і кудлате. На її місці, після такої неповаги до себе, я б тебе років п'ять до свого ліжка не підпускала.

Перевертень образився і, відвернувшись, кілька разів шаркнув задніми лапами в мій бік, як то кажуть "станцював танець зневаги". Потім ліг на підлогу, поклавши голову на витягнуті лапи, і затих.

Образився – це добре, значить, розуміє, що його поведінка далека від ідеальної. 

Поки він обурюється, я трохи подумаю, як продовжити розмову. Машинально дістала мобільний. Як завжди в такі моменти, коли мені потрібно було вирішити, що робити далі, мені потрібна музика.

Під чарівний голос Алессандро Сафіни, який співає про божественний Місяць, я сподівалася знайти хоч якийсь вихід. З жалем розумію, що пів години, відведені мені Верховним, стрімко спливають, а віз, як то кажуть, і нині там. Невже не знайдеться хоч тоненька ниточка, здатна повернути людську подобу замкненому в клітці та звіриному тілі перевертню? Невже?

Як і тоді, коли я майже правдиво відчула, що гладжу густе тепле хутро, так і зараз, заплющивши очі, я щосили спробувала уявити, як невагома, але міцна нитка переливаючись всіма кольорами веселки, протягується від мене до величезного звіра. Як заклинання кілька разів повторила: «Поговори зі мною!»

– Я не розумію, про що він співає, але від цієї мелодії душа плаче.