Розділ 19

Як же несправедливо влаштоване життя! Я навіть не бачила цього перевертня в людському вигляді, і все одно моє серце стискалося від жалю.

– Нарідіс, – голос Верховного розірвав тишу, – це твоя група. Усі, кого вдалося зібрати. Усі знайомі, тож представлення не потрібне. Пройдіть до мого кабінету, швидко обговоримо ваш план і вирушайте. Коли щось стане зрозуміло, негайно повідомляй мені. Атлі! – крикнув він, повертаючись до дверей, протилежних від тих, через які ми увійшли.

До зали тихенько прослизнула маленька худенька жінка і запитливо подивилася на Верховного.

– Атлі, будь ласка, поклич сюди мою дружину, у нас гості.

Жінка кивнула головою і вийшла. А ми тим часом підійшли до групи, яка нас чекала.

Зейлі поплескав Павла по плечу:

– Не затримуйся, – потім кивнув хлопцям, які дивилися на мене, як на восьме чудо світу, коли мій чоловік швидко розвернув мене і міцно обійняв. – Давайте, вирушайте. Не заважайте їм прощатись.

– Чому вони так дивляться? – здивовано прошепотіла я, проводжаючи поглядом загін швидкого реагування. Половина з них ще й озирнулася дорогою. – Поглядають на мене, як на карлика з цирку!

– Ну й порівняння в тебе, – пробурчав Пашка, – просто вони мені заздрять.

Я недовірливо хмикнула:

– Ага, звісно, я так і подумала.

– Це справді так, – серйозно промовив чоловік, – знайти пару – це неймовірна удача.

– То вони всі самотні?

– Ну чому, принаймні, у п'ятьох, я точно знаю, є дружини. Але це зовсім не те, що знайти суджену. Просто, щоб зігрівати ліжко холодними ночами. Та й дітей у таких сім'ях не буває.

– Пашо...

– Віка-а, – простогнав він, – помовчи трохи, не заважай мені прощатися з тобою, – і він потягнувся до моїх губ своїми.

– Почекай, – закрила я його рота долонею і, дивлячись прямо йому в очі, сказала: – Нарідіс, повертайся додому живим і неушкодженим.

Мій чоловік завмер, дивлячись на мене з якимсь незрозумілим виразом, а потім накрив мої губи своїми з такою пристрастю, ніби справді прощався зі мною назавжди.

Коли відірвався, прошепотів ледве чутно:

– Навіть не сумнівайся. Твоя секретна зброя мені допоможе.

Кров прилила до мого обличчя. А хлопець, посміхаючись, ніжно погладив мене по почервонілій від збентеження щоці. Він дійсно конфіскував мого улюбленця Термінатора. Ну, будемо сподіватися, що це допоможе йому вижити.

Наостанок поцілував мене і побіг до дверей, ще махнувши рукою на прощання. А я залишилася сама. Проте, не зовсім одна, згадала я, коли повернулася до клітки і побачила величезного звіра, що вже піднявся на всі чотири лапи. Він хитався, але вперто стояв, не зводячи з мене тужливого погляду.

Мені здалося, ніби хтось штовхнув мене в спину. Я рішуче підійшла до клітки, зупинилася за два метри від неї і подивилася прямо в жовті очі, з яких раптом вислизнули дві сльозинки і покотилися по брудному носу перевертня.

– Привіт, мене звуть Віка.

Відповіді я не чекала, тому зовсім не здивувалася, коли її не було. Вовк, хитаючись як п'яний, стояв і байдуже дивився на мене.

– А ти не дуже балакучий, правда? – констатувала я. – Чи це тільки зі мною ти не хочеш говорити?

Я знизала плечима і сумно продовжила:

– Знаєш, нічого дивного тут немає. Якщо моя мати розмовляє зі мною тільки тоді, коли їй це потрібно, то що вже казати про сторонню людину?

У відповідь – цілковита тиша. Лише байдужий погляд тьмяних жовтих очей.

– Ні-ні, не думай, я на тебе не ображаюся. Ну, з'явилася невідомо звідки якась дівчина і почала чіплятися з розмовами. Кому потрібно її розважати, правильно?

– Хазяйки вдома... – у кімнату увійшла Атлі і завмерла, ніби натрапила на стіну, а потім пошепки додала, – немає.

Після цього вона різко повернулася і вибігла із зали, наче за нею гналися собаки.

– Ти це бачив? – обурилася я, махнувши рукою в бік дверей, за якими зникла несподівано прудка жінка. – І ця туди ж. Чого вона помчала, наче я її за хвіст смикнула? Я ж можу образитися.

Звір у клітці трохи нахилив голову, але розмовляти зі мною не збирався. Я розуміла, що несу повну нісенітницю, але серцем відчувала: цьому вовку зараз життєво необхідно, щоб хтось із ним говорив. Чому я так вважала, не знаю, але була впевнена, що маю рацію.

– Послухай, – знову повернулась я до нього, – у вас тут так дивно. Я, звісно, не рідкісна красуня, проте монстром себе ніколи не відчувала. Але після такої реакції, – я знову вказала на двері, – починаю відчувати себе, як би це сказати? Неповноцінною. Я не знаю, як тут поводитися і чого боятися.

У відповідь на мої жалісливі слова пролунав рев, що леденив душу, і погляд замкненого перевертня миттєво змінився. Звір люто гарчав, блискаючи очима на двері, за якими зникла спритна служниця. Зараз там завмер господар будинку.

– Дівчинко, – крижаним голосом промовив Зейлі, як тільки настала тиша, – підійди до мене.

– Ну й чого командувати? – обурилась я. – Невже тут ніхто не знає, що таке такт? Ми ж розмовляємо, а переривати чужу розмову – це нечемно.

– Іди сюди, дівчисько, зараз же!

Оце заява! Я пирхнула і, кинувши винуватий погляд на Догера, який знову уважно розглядав мене, знизала плечима і пішла до сердитого Верховного. Чим я його цього разу так розлютила, не збагну.

– Я скоро повернуся, – помахавши рукою, пообіцяла ув'язненому, що проводжав мене сумним поглядом, – і ми поговоримо. З тобою спілкуватися – одне задоволення. Ти вмієш слухати. Не перериваєш і не сперечаєшся.

– Швидше! – гримнув Зейлі.

– Та йду вже, – важко зітхнула я, смиренно прямуючи до дверей, де вже знову зник господар будинку.

Ледь переступила поріг, як міцна рука Верховного схопила мене за піджак і ривком притягнула, втиснувши мене в його кам'яні груди.

– Ти що, з розуму зійшла? – процідив він, зло дивлячись мені прямо в очі. – Ти не розумієш, що бути поруч із божевільним перевертнем смертельно небезпечно?