Розділ 14

Дивно, адже я спостерігала за різними проявами його емоцій: як він злиться, як радіє, але ще ніколи не бачила, щоб він настільки дивувався. І ось, будь ласка. Чого він так витріщається, цікаво?

– Нарідіс, – швидко обернулася я на холодний чоловічий голос, що прозвучав за спиною, – Зейлі питає, чи ти не заблукав?

Який чоловік! Точніше, хлопець. Високий, спортивної статури, одягнений у зелений костюм, що трохи нагадує кімоно, світло-русяве довге волосся заплетене у вільну косу.

Великі сірі очі непривітно і оцінювально зміряли мене з голови до ніг, і він мені відразу перестав подобатися. Дивиться на мене, як на прикре непорозуміння, яке ненароком порушило його плани. З чого б це? Я бачу його вперше і востаннє, а погляд у нього, як на ворога народу.

– Передай, що я зараз підійду, – Пашка підвівся, допоміг мені вилізти з капсули, потім вистрибнув сам.

Хлопець кивнув і, ще раз кинувши на мене з-під вій злий погляд, подався до виходу.

– Слай, – гукнув його блондин, – вибач.

Так ось хто це: чоловік, який першим вітав Пашку після прибуття додому, а той на нього накричав. Ну, не те щоб накричав, але приятельською розмовою це теж не назвеш.

– Гаразд, – пробурчав Слай, відчиняючи двері, – забули. Ходімо швидше, Зейлі вже злиться.

Коли ми вийшли на вулицю, рожеве світло другого місяця повністю побороло зелене, і було вже майже світло. Так, як у нас буває в сутінках, коли сідає сонце, і його пурпурові промені забарвлюють хмари в ніжно-червоний колір.

Доріжкою, яка починалася прямо біля будівлі з диво-ліфтом, ми рушили до двоповерхового будинку. Не доходячи метрів п'ять до будівлі, Слай, що йшов попереду, зупинився і дістав знайому мені платівку. Провів над нею долонею і сказав:

– Зейлі, пропусти нас.

Просто перед його носом спалахнула, іскрячись всіма кольорами веселки, напівпрозора стіна і повільно розтанула під моїм ошелешеним поглядом.

Далі ми вже рухалися без упину. Але попрямували не в будинок, а, обійшовши його збоку, вийшли в сад чи парк, не знаю, як правильніше – дерева тут росли, наскільки я встигла розглянути, і плодові, і декоративні.

Доріжкою між дерев ми прийшли до невеликої галявини, посередині якої на невисокому пагорбі лежав здоровенний білий вовк. Шерсть його переливалася у світлі місяця золотими та рожевими відблисками.

Я, дивлячись на нього, мало не засміялася. Поза в нього була ну точно, як у ватажка у мультику про Мауглі. Того самого Акели, який зі Скелі Рад керував своєю вовчою зграєю.

Потім мені стало зовсім не до сміху. Ми зупинилися біля краю галявини, Пашка, вийшовши трохи вперед, спокійно промовив:

– Вітаю тебе, Зейлі.

Вовк підвівся, але тієї ж миті перед нами опинився молодий хлопець приблизно мого віку. Його довге світле волосся спадало майже до пояса. Бездоганне обличчя без жодного проблиску емоцій, наче виточене майстерним скульптором. Крижані очі втупилися в Пашку.

– Підійди ближче, – майже не розтискаючи губ, звелів місцевий Акела. Тепер він більше нагадував персонажа, який влаштував смертельну виставу бандерлогам.

Павло озирнувся:

– Почекай тут, Віко, – і зробив кілька кроків у напрямку до Зейлі.

Щось мені не подобається цей хазяїн дому. Та й чи господар він насправді? Більше схожий на звичайного мажора. Напевно, тато – велика шишка, і ось синок вдає з себе казна-що.

– Нарідіс, – тим часом продовжив білявий начальник голосом холоднішим за арктичний лід, – ти нічого не хочеш мені пояснити?

– Ні.

– З якого часу мої патрульні викликають один одного на поєдинок? Вам що, більше зайнятися нема чим?

– Був неправий, – незворушно відповів Павло, – я вже сказав про це Слаю.

– Слай? – Зейлі перевів очі на чоловіка, що стоїть біля мене.

– Так і було, – хлопець із кіскою зробив кілька кроків уперед і зупинився поруч із моїм чоловіком.

– Нарідіс, – повернувся до допиту мажор, – що ти збираєшся далі робити?

– Поверну свою жінку в її світ, – ледь помітно знизав плечима його підлеглий.

– Ти зовсім здурів? – грізно рикнув начальник. – Та від тебе вже зараз несе невдоволенням, навіть сюди чути! Чим ти думав, коли зв'язав себе з дівчиною, звір якої ще спить? Не міг трохи почекати? Вона ж іще щеня нерозумне!

– Сам дурень! – не залишилася я в боргу. 

А що? Якесь недоросле сміє мене ображати, а я маю смиренно мовчати? Хоч і не збиралася лаятися, але він сам змусив, слово честі.

– Що?! – загарчав Зейлі. 

Я лише підняла підборіддя гордо. Чи він налякати мене хотів своїм грізним риком? Не на ту напав! Випростала спину і розправила плечі, наче мені море по коліна.

Пашка зі Слаєм повернулися і теж подивилися на мене. Ось під поглядом трьох пар чоловічих очей мені якось незручно стало. Ну трохи...

Дивилися всі троє на мене по-різному: русявий витріщився на мене як на самогубцю – злякано і з деяким інтересом, Зейлі – з таким здивуванням, ніби восьме диво світу побачив (нарешті хоч якісь емоції, не зовсім чурбак байдужий). А Пашка ледве стримувався, щоби не розсміятися. Добре, що чурбак-не-зовсім-байдужий не бачить зараз його обличчя. Ще б і за це прилетіло моєму чоловікові.

– Люба, взагалі-то, Зейлі – наш Верховний альфа...

Ось чорт!

– Попереджати треба, – буркнула я. – Ну альфа, то й альфа, що мені тепер, канкан на столі перед ним станцювати?

Зейлі ще кілька секунд свердлив мене поглядом, а потім раптом розсміявся.

– Ну, знаєш, Нарідіс, твій звір дійсно вибрав собі дівчину, яка до пари тобі, – нарешті відсміявшись, простогнав він. – Така ж нахабна.

Не встигла я відреагувати на чергову образу, як Пашка випередив мене і сказав:

– Є трохи.

Я справедливо образилась і сердито глянула на нього.

– І що таке – цей таємничий канкан? – кинув на мене зацікавлений погляд вовчий начальник.

Ще один любитель ставити запитання, а не відповідати на них. Тож тільки мовчки блиснула на нього очима.