Розділ 13

Мені здалося, що жоден із чоловіків навіть не помітив, як ми залишаємо приміщення. Вони схилили голови близько один до одного і зосереджено щось обговорювали.

Дивно, але мене зовсім не зачепило, що Павло, здається, зовсім про мене забув. Я чудово розуміла, що зараз йому не до мене і не до моїх образ. Як говорять у нас: зустрілися брати зі зброї, або однополчани.

Я, пропустивши вперед Саліру з малюком, рушила за ними, а Іреїм кинулася в іншу кімнату. Вже переступивши поріг, я обернулася. Не знаю, чому це захотілося зробити. Просто відчула, що мені це потрібно.

І одразу зустрілася поглядом із блакитними очима, які проводжали мене. У них були жаль і розчарування, але варто було Павлу побачити, що я озирнулася, як він одразу набув абсолютно незворушного вигляду, навіть усміхнувся мені і знову повернувся до столу.

Чи не здалося мені, що Пашка дивився на мене так, наче прощався назавжди? Навряд чи здалося. Тому що на серці лягла незрозуміла вага. Я стільки разів просила, щоб він дав мені спокій, а коли Павло дійсно погодився це зробити, я розгубилася.

Можливо, моє ставлення до нього трохи змінилося після того, як ми опинилися в цьому невідомому мені світі? А може, тепер, коли я точно знаю, що, повернувшись додому, більше ніколи не побачу цих блакитних очей, насмішкувато примружених чи серйозних, цих дивовижно-сексуальних губ, вигнутих у глузливій чи іронічній посмішці, не зможу відчути їхнього жаркого дотику своїми губами, я не впевнена, що це саме те, що мені хочеться.

Швидко вислизнула надвір і зачинила за собою двері. Так... Жіноча логіка – річ незбагненна, часом навіть для самої жінки.

– Вікторіє, ну ти там де? – нетерпляче гукнула мене Міка. Вона й Саліра стояли вже біля самого рогу будиночка, чекаючи на мене.

– Іду-іду, – пробурчала я, додаючи кроку, – вже майже дійшла.

– Не зовсім, – заливисто засміялося дівчисько, – ходімо, – розвернулась і поскакала далі. Ми з молодою мамою пішли за нею.

Те, що Іреїм назвала альтанкою, зовсім не виглядало як альтанка. А може, я просто не так почула зі своїм розумінням-нерозумінням місцевої мови. Швидше, це був навіс із якоїсь щільної тканини з ухилом на один бік, натягнутий над невеликим майданчиком із матеріалу, подібного до того, з якого була зроблена тротуарна плитка.

Посередині майданчика стояв круглий стіл, довкола нього були розставлені невисокі плетені стільці. Туди й попрямувала наша проводжата. А ми зі смаглявою дівчиною за нею слідом.

Не встигли ми розміститися за столом, як примчала Іреїм.

На невеликій таці вона принесла високий чайник, кілька чашок і блюдо, майже повне тонкими паличками, схожими на соломку, але явно не печеними.

Я взяла одну і з цікавістю розглянула. Ні, це більше нагадувало льодяник, ніж соломку. Такий же напівпрозорий.

І раптом зі здивуванням помітила, що річ почала змінювати колір. Вражено дивилася на розовіючу "цукерку", поки не побачила, що це не просто так. Зелене освітлення поступово поступалося насиченому рожевому, і це було так красиво.

Я вже відкрила рот, щоб запитати про цю дивну метаморфозу, коли побачила за будинком Іреїм і Тоніро краєчок нового світила. Цього разу – червоного.

– Вже ранок? – запитала я, коли трохи опанувала себе.

– Ні, – засміялася господиня будинку, спритно розливаючи чай по чашках, – це північне світило, отже зараз...

– Зараз за півночі? Який жах! Ніколи не ходила в гості до незнайомих людей у такий пізній час. Іреїм, ми справді не заважаємо тобі?

– Про що ти, дитино? – відповіла вона доброзичливою усмішкою. Дивно чути, коли тебе називає "дитиною" дама, на вигляд не набагато старша за тебе. — Я дуже рада бачити вас обох у будь-який час доби, — вона перевела погляд на Саліру: — Це стосується і тебе. Час уже припинити ховатися від усіх.

– Не можу я, – похмуро відповіла дружина Еландора.

– Звикай, тобі тут жити.

– Вони всі дивляться на мене, як на вбивцю, – шепотом що зривався, промовила Саліра, – ще, напевно, і над Еландором сміються за те, що привіз мене сюди. А я не можу це терпіти і не промовчу, якщо будуть насміхатися над ним. Він і так засмучується, коли чує образи на мою адресу.

– Не вигадуй! – суворо зупинила Іреїм дівчину, яка мало не плакала. – Ніхто з Еландора не сміється. І куди йому везти тебе, як не додому? До тебе будуть ставитися так, як ти себе поставиш. Поводитимешся шанобливо, звикнуть і забудуть, що ти не місцева. Тільки припини ховатися бодай від сусідів.

Я слухала їхню розмову, і мені стало трохи соромно. Я вважала, що в мене проблеми. Що тоді казати про цю жінку, молоду матусю, не впевнену в завтрашньому дні. Якщо, не дай Боже, щось трапиться з її чоловіком, чи зможе вона почуватися тут у безпеці? А якщо ні, і їй доведеться повернутися туди, звідки її привіз сивий красень, чи зможе вона забрати свою дитину з собою, і що її там чекає?

Якщо навіть я переймалася цими питаннями, що тоді казати про Саліру?

– Вікторія, пий чай, – скомандувала Іреїм, звернувши нарешті увагу на те, що я розсіяно верчу перед очима те, що потрібно запивати чаєм. – Не грайся з їжею.

– А що це?

– Їж, не отруїшся.

Обережно відкусила маленький шматочок і навіть заплющила очі від задоволення. Неповторний смак і аромат "цукерки", що тане в роті, одразу нагадали мені про той напій, яким пригощала мене мати Пашки. Не помітила, як з'їла п'ять надзвичайно смачних паличок.

– Вікторіє, – перебила мій момент насолоди Іреїм, серйозно дивлячись на мене, – будь ласка, не ображай Нарідіса. Цей хлопчик заслуговує хоч трохи щастя.

Я ледь не вдавилася від здивування. Я? Я можу його образити? Це щось нове! Як його можна образити?

– І не дивись на мене так здивовано, ти ж знаєш, як наші чоловіки від нас залежать.

Я зовсім витріщила очі:

– Що ти маєш на увазі?

Відповісти моя співрозмовниця не встигла.

– Віка, – гукнув мене Павло, виходячи з-за рогу і попрямував до нашої компанії, – Нам вже час. Зейлі на нас вже чекає.