Розділ 12

Ми повільно йшли по доріжці, викладеній гладкою рівною плиткою з якогось світлого матеріалу, на вигляд схожого на пластик.

Коли я зробила на неї перший крок, боялася, що буде слизько. Виявилося, що ні. Таке відчуття, ніби йдеш по асфальту.

Я з цікавістю розглядала будинки, повз які ми проходили. Що цікаво, дорога не була освітлена, але майже у кожному дворі було світло. Маленькі лампочки були прикріплені де завгодно: на дереві, на поруччях ґанку, просто на невисокій огорожі. Вони не засліплювали, але, разом з місяцем, давали достатньо світла, щоб, принаймні, не заблукати.

Не встигла я запитати про таке дивне розташування лампочок, як одна з них розправила крила і злетіла в повітря. Ось це так!

– Світлячки? – Здивувалася я. – А чому вони сидять у дворах?

– Ми їх приманюємо, доки звикнуть. А потім вони й самі повертаються.

– А чим...?

– Бззз, – продзвеніло прямо біля вуха, і я відсахнулася назад, мало не впавши на доріжку. Не чула, як кулі пролітають біля скроні, але звук був дуже схожий.

Пашка, що встиг мене втримати, бо миттєво притиснув мою руку до свого боку, усміхнувся.

– Не бійся, це просто комар, вони нас не чіпають.

– А він про це знає? – Ткнула я рукою в монстра розміром зі джмеля, що розвернувся і явно готувався до нового нападу.

– Бзззз! – Розлючена невдачею комаха знову кинулася в атаку.

– Чорт! – Пашка різко викинув руку і відбив зухвалого нападника кудись у придорожній кущ. Гудіння затихло. Потім я почула: – Іди сюди.

Він швидко розвернув мене обличчям до себе, поклав долоні на мої щоки і почав гладити.

– Що ти робиш? – здивувалася я. – Знайшов час.

– Не сіпайся, – наказав він. – Якщо на тобі буде мій запах, комарі більше не наблизяться.

Широкі долоні пройшлися моїм обличчям, шиєю, зоною декольте і нижче.

– Там у мене сукня, – буркнула я.

– Стій уже, моє покарання, – пробурчав блондин, присів переді мною і почав погладжувати ноги знизу вгору.

– Там теж у мене вже сукня! – обурилася я, коли його гарячі долоні ніжно пройшлися від щиколоток до колін і вирушили вище.

– Не ризикуватимемо, – нахабно відмахнувся Павло, – треба ж виключити найменшу можливість нападу.

– Досить вже, – сердито прошипіла я, коли помітила, що пара, яка проходила повз, відверто потішалася, спостерігаючи за нами. – На мені вже стільки твого запаху, що будь-який собака за кілометр відчує.

– Я сподіваюся.

Пашка підвівся, і ми рушили далі. Я підозріло оглядалася на всі боки, але жоден комашиний монстр більше до мене не наближався. Натомість із двору, до якого ми якраз підходили, вилетів відносно невеликий вовк, розміром із бельгійську вівчарку і, схопивши Пашку за штани, загарчав.

Не встигла я підшукати щось, що під руку трапиться, щоб спробувати врятувати свого супутника від розлюченого звіра, як Павло засміявся і, схопивши рикаючого лиходія за загривок, підняв його вгору:

– Привіт, Міко. Я теж дуже радий тебе бачити.

"Мамо рідна! – Ошелешена від побаченого, подумала я. – Яка ж це, виявляється, небезпечна справа – у гості ходити".

Блондинистий вовк щосили тріпався в руках блондина-людини, намагаючись звільнитися, але захоплення було міцним.

Я з мимовільною повагою дивилася, як звір безрезультатно борсався якийсь час. Силами бог Павла не обділив.

Вовк, сіпнувшись востаннє, розчаровано рикнув і обернувся, як я й передбачала, в жінку. Або правильніше буде сказати, у майбутню жінку. Бо поряд з нами на доріжці стояло розпатлане дівчисько років восьми, на мій погляд.

– Чому тебе так довго не було? – Рикнуло молоде створіння.

Так, діапазон шанувальниць Красіна зазнав значних змін. Не думала, що в нього фанатки ще такого ніжного віку є.

– Міко! – з двору вибігла русява молода жінка в широкій коричневій сукні, – а ну, поводься пристойно, бачиш – у нас гості.

– Ба! Він обіцяв мене навчити читати сліди в лісі, а сам уже рік не з'являвся, – обурилася дівчина, – ти сама казала, що слово треба тримати.

Ба? Вона сказала – ба? Може це слово означає зовсім не те, що я думаю?

– Тато тебе навчить чого треба.

Жінка підійшла ближче і тепло посміхнулася.

– Доброї ночі, Нарідіс. Рада вітати друга мого сина у нас у гостях.

– Світлих тобі днів, Іреїм, – Пашка скуйовдив і так неідеальну зачіску дівчинки, – твоя онука не змінюється.

– Авжеж, – усміхнулася жінка, – ніякого зладу з нею немає. Ну, проходьте, що ви стали на дорозі. Мене Іреїм звати, – простягла вона мені руку, – ходімо, дівчинко. У цьому будинку дружина Ріда – бажана гостя.

– Е... – я розгублено озирнулася на Павла, ледве встигаючи за господинею, яка потягла мене через двір до невеликого одноповерхового будиночка: – Я – Вікторія.

– Я знаю, – відмахнулася Іреїм, – Тоні сказав.

– А куди твій синок сам подівся? – поцікавився Нарідіс, без жодного зусилля підхопив на руки вгамоване дівчисько і рушив за нами.

– Зараз прийде, – відповіла господиня, затягуючи мене всередину будинку.

– Рід, – долинув з-за спини змовницький шепіт, – а ти знаєш, що зараз...

– Міко, – застережливо промовила Іреїм, – тобі батько що сказав?

– Мовчу-мовчу, – невдоволено пробубоніла дівчинка, – ось завжди так, слова сказати не даєш.

Я, незважаючи на хвилювання і підсвідомий страх, мало не засміялася. Перевертень дівчинка чи ні, але поводиться як звичайна дитина.

У кімнаті, в яку затягла мене Іреїм, я озирнулася. Звичайна напівтемна вітальня. Похмура, щоправда, через пофарбовані темно-зеленою фарбою стіни. Підлога вкрита товстими килимами.

Я скинула туфлі і з задоволенням ступила на м'яке, пружне покриття.

Іреїм заштовхала мене на затишний диван, відчинила вікно, поставила на підвіконня невелику круглу коробочку і натиснула пальцем у центр її кришки. Потім ухопилася за край довгого столу:

– Допомагай, – наказала Паші.