Розділ 2 - 1

Золоте ранкове світло м’яко просочувалося крізь нещільно опущені нічні штори. У тьмяно освітленій спальні смуга яскравого світла химерно згинаючись, перетнула ліжко і впала на моє обличчя. Я спробувала розплющити очі, але вийшло це в мене лише з третьої спроби. 

Задзвенів будильник, і я потягнулась до тумбочки, щоб швидко припинити гучну трель байдужого механізму, що не бажає зрозуміти, що людина, яка майже не спала всю ніч і задрімала навряд чи пару годин тому, вимагає до себе більш делікатного ставлення. 

Одразу згадалась вчорашня подія. Я неодноразово перебирала в пам'яті нашу бесіду з Аполлінарієм і ніяк не могла збагнути, чому я погодилася на цю авантюру з несправжнім шлюбом? Та ще й так скоро. Власна майстерня – це звичайно добре, але не принципово для мене. Вчитися мені ще довго, і після отримання диплому я сама знайшла б, куди прикласти свої здібності та навички. Можливо, й раніше змогла б займатися улюбленою справою. 

Зате тепер у мене буде місце, де я можу розробляти свої «шедеври». Та й запевнення в тому, що вони позачергово виготовлятимуться на фірмі «Сейзен» для показу, викликали радісне збудження. Ну а там, як вийде. Можливо, їх і в потік пустять. 

Ось саме на канікулах і візьмуся за впровадження своїх задумів у життя. А коли навчання почнеться знову, думаю, все одно кілька годин на день зможу приділяти створенню власних моделей. 

Але сумніви маленьким нав'язливим черв'ячком засіли в моїх думках. Навіщо? Навіщо йому це потрібне? Кому важлива ця подібність шлюбу? До того ж Павло наполягає поводитися так, щоб батьки навіть запідозрити нічого не могли. 

Учора, після того, як Красіну все ж таки вдалося мене вмовити на заручини, він ввічливо запропонував заїхати за мною вранці, щоб доставити до місця призначення або, простіше сказати, навчання, в цілості й схоронності. На що отримав таку ж ввічливу відмову. Після цього він забрався з нашого будинку..

Можливо, я з радістю й погодилася б, якби запропонував хтось інший. Вожу машину непогано, але їздити як пасажир, мені спокійніше. До того ж не дуже хочеться, щоб одразу всі дізналися, що ми з Пашком збираємося одружитися. Нехай пізніше ця новина розбурхає універ. А це обов'язково станеться. Припустити страшно, скільки дівчат захочуть мені волосся повисмикувати без наркозу, коли звістка про заручини досягне вух прекрасної половини нашого навчального закладу?

За такими невтішними думками сповзла з ліжка і потяглася до душової. Крізь шум води почула, що двері в спальню прочинилися, і пролунав генеральський голос Оксани:

– Віко! Сніданок готовий. Поспішай, а то запізнишся на лекції.

– Іду! – Крикнула я у відповідь, закриваючи кран і швидко витираючись.

За п'ять хвилин по тому я вже наминала тости з джемом, присьорбуючи палючу ароматну каву. Покінчивши зі сніданком, побігла одягатися.

Сама не розумію, чому обрала сьогодні костюм, який презентував старший Красін із останньої колекції?! Це був бірюзовий ансамбль, що складається з довгої спідниці і піджака з рукавами до ліктів. Під нього належало одягати блузку на тон темніше, ніж сам костюм, що застібається на два десятки перламутрових ґудзиків.

Насамкінець зазирнула в дзеркало і, якось незвично почуваючись, вийшла з дому.

У гаражі на мене чекав не дуже приємний сюрприз: моя синя улюблена Тойота відмовилася мене везти геть-чисто. На всі мої вмовляння та спроби зрушити її, вона відповіла демонстративним мовчанням. У серцях прокричала нахабній залізяці все, що про неї думаю, причому в не зовсім цензурних висловлюваннях, що вона, втім, байдуже проігнорувала.

– Оксано! – гаркнула я, підбігла до кухонного вікна і побачивши злякане обличчя Ксюші, що виникло в ньому, крикнула: – Тато де? Я думала, він ще спить, а його машини немає.

– Так він поїхав, – повідомила стривожена хатня робітниця, – трапилося щось?

– Куди поїхав? – Здивувалася я. – Чому він мені нічого не сказав?

– Я думала, що ти знаєш, – сплеснула руками Ксюша, – Валерій Дмитрович сказав, що з”явився терміновий контракт, і його не буде близько тижня. У кабінеті гроші тобі залишив. Подивися, може, й записка якась є, якщо така справа.

– Не можу! – загарчала я розлюченою вовчицею, – у мене машина не заводиться. А я вже спізнююся! 

Махнувши рукою Оксані, помчала до зупинки метро.

Зрештою, зла і розпатлана, я залетіла в аудиторію, випередивши викладача з історії моди, що йшов на лекцію, всього метрів на п'ять.

Влетіла і відсахнулася назад від громового крику:

– О–о–о!!!

Позаду мене ввічливо підштовхнули, і Кирило Петрович поцікавився:

– Заходити будемо, Перова?

Я відсторонилася, пропускаючи професора, а сама потихеньку, з побоюванням поглядаючи на своїх однокурсників, прошмигнула слідом за ним.

Ошелешено оглянула ряди схвильованих студентських облич і зустрілася з розширеними від захоплення очима моєї подружки Льольки, яка поглядом показала на дошку. 

Я миттю обернулася і ледь не загарчала від розпачу. Там величезними літерами було написано: «Вітаємо Вікулю Перову та Аполлінарія Красіна із заручинами! Злагоди та любові!!!"

– Вітаю, Перова, – стягнувши окуляри з чола, де вони були до того причеплені, на кінчик носа, Кирило Петрович зміряв мене лукавим поглядом. – Ось якраз Ви і витрете дошку.

– А чому я? – Законно обурююся.

– Бо навчальний час іде, а хто черговий, я зараз з'ясовувати не збираюся, – пояснив професор. – Ідіть-ідіть, Перова, наводьте порядок.

Прошипівши собі під ніс лайку, кинула сумку на крайній стіл першого ряду і попленталася витирати дошку.

– До речі, – повернув до мене своє зморшкувате обличчя викладач, – схоже повідомлення я вже щойно мав честь спостерігати на дошці оголошень в холі першого поверху. Тож під час перерви підіть туди і зніміть його собі на згадку. 

– Чорт! – гаркнула я.

– Перова, будьте ласкаві поводитися пристойно! – суворо насупив брови Кирило Петрович. – І поспішіть.