Глава 2

Незчулися, як вечірнє сонце яскравим блюдцем закотилося за небокрай. Враз повіяв освіжаючий вітерець, і на цей поклик гучним шепотом відізвалася густа запашна зелень. Подих вітру доніс до незвичайної парочки веселий дівочий гомін, що все наближався. Мар’ян підвів на Лісницю зацікавлений погляд, однак та лише загадково усміхнулася, мовляв, сам усе зараз побачиш.

- Ууух, - пролунало вже майже над парубочим вухом тоненьким голосочком, - людським духом пахне!

- Ох і полюбуйтеся, кого наша вертка Лісниця цього разу вполювала! – підхопив інший, менш писклявий голос.

Мар’ян роззирався, намагаючись розгледіти новоприбулих в поступово густіючих сутінках. Навколо нього хвацько носилися стрункі блідолиці дівчата з довгим, заквітчаним волоссям, легкі сукні яких плавно коливалися від граційних рухів. Хлопець здогадався, що це були мавки, пустотливі лісові красуні, на очі яким краще не попадатися самотнім подорожнім.

- Облиште його! - суворим тоном мовила Лісниця, - не вашого поля ягода!

- Вічно ти свого носа дереш! - незадоволено прошипіла найвища й найвродливіша з них, різко ступивши наперед, від чого волосся її колихнулося в сторону, і хлопець встиг побачити, що в неї дійсно немає спини, як і оповідають знаючі люди.

Лісниця сердито зблиснула очима, і відблиски цього погляду холодним полум’ям освітили всю галявину:

- Ще крок, і твої пасма брудним ганчір’ям розвіватимуться он на тому грабі! Він – мій кавалер, йди шукай собі власного, благо ліс величезний!

- Що це тут за гамір? – раптом пролунав грізний чоловічий голос з-за тіней найближчих дерев, - хто порушує спокій у моєму лісі?

І вмить на поляну викотився невисокий, однак доволі страхітливий на вигляд гостроголовий дідок. Без вій та брів, у сірому кожушку, підперезаному червоним ременем, і взутим у міцні личаки, щоправда, праве взуття було надіте на ліву ногу, а ліве – на праву, що додавало його суворому вигляду дещо недоречної кумедності. Однак Мар’яну було не до сміху. За ним дріботів його незмінний помічник, вовчий пастор Полісун, який вів під руку свою довготелесу дружину Лісунку. Обоє скидалися радше на диких звірів, ніж на людей, однак вели себе досить стримано.

- Та це все ваша норовлива дочка, володарю, - покірно схиливши голову, відказала мавка, - он з людиною знається, і це в таку особливу ніч!

- Батьку, - підхопилася Лісниця, - це ж не заборонено! Лісові мешканці – народ вільний, обираємо собі кого забажаємо! А ці бісові дівки його відібрати хотіли, хоч ця здобич моя!

Від цих слів Мар’яну зробилося млосно – то він таки здобич, і всі його сподівання звільнитися були марними? Як же це його занесло до цих тварюк, а головне – за що? І як тепер порятуватися, якщо це взагалі можливо?

Лісовик незадоволено зиркнув спершу на хлопця, потім на доньку.

- Не заборонено, - відповів спроквола і, звертаючись до Лісниці, поцікавився, - мисливець? Хоч вправний чи абищо?

- Не те слово, який умілий, - відповіла красуня, заспокоюючись, - геть з сил мене не вибив, доки переслідував!

- Ну добре, що не перевелись ще гідні лицарі на білому світі, та ти закони наші знаєш, тому вранці маєш вирішити його долю, - пробурмотів і, звертаючись до решти, гучно попередив - та сваритися не дозволю нікому, особливо сьогодні! Наказую припинити всі чвари і забутися у веселощах до перших променів благородного Дажбога! Налітай!

І тут же, ніби десь за деревами лопнув повнісінький величезний міх, на галявину рясно висипалися небачені дивні істоти: були тут і дрібні пухнасті хухи, що верткими клубочками котилися поміж ногами, кумедно свищучи та регочучи на своєму шляху, і страхопудна Кікімора в лахмітті, яка дико виблискувала в місячному сяйві єдиним гострим зубом, і грізні песиголовці, що дихали полум’ям із роззявлених пащек, і запрошений на гульбища огрядний Польовик у супроводі тендітних миловидних доньок, польових русалок, що радо роззиралися довкола, передчуваючи  пустощі та забавки.

- Та де ж ті кляті музики забарилися? - гучно ревів Лісовик, набираючи пару, - вже скоро північ, гуляй, нечиста сила, не стримуйся!

І враз, ніби з-під землі, з’явилися химерні троїсті музики: худющий цап майстерно взявся за скрипку, вертка лисиця вхопила цимбали, а кремезний ведмідь завзято вдарив у бубна. Мар’ян захоплено дивився, як уся ця навіжена нечисть схопилася, дружно взялася за руки, галасливо гухнула й гайнула витанцьовувати під ритмічну музику, дрібно тупцюючи ногами чи копитами та дзвінко плескаючи в долоні.  Лісниця стояла поруч, сторожко оглядаючи знавіснілий гарцюючий натовп.

Враз музики стали, переводячи дух, і нічні гуляки, відсапуючи, весело зарепетували, вимагаючи продовження. Тут знявся сильний вітер, гнучи додолу могутні дерева та кошлатячи сіро-зелене густе волосся демонічних істот. Стрімкий вихор прокотився поляною і спинився різко якраз навпроти Мар’яна та його супутниці, що відразу насторожилася та грізно насупилася.

Вітровій стишився так само раптово, як і почався. Проте на тому самому місці, де він зник, постала висока світловолоса діва, дочка гірських вітрів,  вбрана в серцеподібне листя та дрібні невиразні квіти з голови до п'ят.

- Ласкаво просимо, подруго - крижаним голосом мовила Лісниця, не відводячи палаючих очей від новоприбулої.

Повітруля недобре всміхнулася, і відповіла на те, чеканячи кожне слово:

- Дякую, подивлюся що тут у вас і до чого, - й пронеслася вихором далі, через хвилю вмостившись на високій гілці найближчого дерева.

 Хлопцеві, який уважно спостерігав за цим відчуженим діалогом, стало цікаво, що ж могло посварити цих лісових красунь? Що або ж хто постав між ними, посіявши таку ворожнечу? Та роздуми його перервала гармонійна казкова мелодія, уміло зіткана з неспішних приємних серцю звуків, які легко злітали з поторсаних інструментів бувалих музик.

- Потанцюймо? – чи то наказала чи запропонувала Лісниця, простягаючи йому свою холену білу руку.