Глава 1

Вітер різко свистів у вухах, розвіваючи густе й без того неслухняне волосся кольору дозрілої пшениці, гілля безжально хльоскало розпашіле чоловіче обличчя з правильними, ніби вималюваними умілим художником рисами, а вірний кінь, захекано відсапуючи, незадоволено іржав, реагуючи на кожен новий удар нагайкою. Та Мар’ян не чув того всього й не бачив, жагучими очима переслідуючи молоду прудку лань, яка дражливо мелькотіла поміж свіжої зелені густого пралісу, то віддаляючись і зникаючи поза чагарниками, то несподівано виринаючи і ваблячи за собою все далі й далі.

- Е-ге-гей! – почувся позаду віддалений оклик товаришів, що погубилися в цій шаленій гонитві. На голос відразу відізвалися нестримні гончі пси, дзвінким лементом наповнюючи ще донедавна сторожку непорушну тишу столітнього дубняка.  

- Не наздоженете, - задоволено промовив про себе Мар’ян, міцніше затягуючи віжки, - і нізащо не видерете – ця прудконога здобич моя! Вже майже моя! – і він стрілою чкурнув наздогін за верткою оленицею.

Полювання було другою близькою серцю розвагою молодика після любощів. І те і інше захоплювало, розпалювало, доводило до дрижаків від напруження та нестримного очікування, вабило феєричним шаленством та терпким задоволенням, що згодом залишали по собі спустошеність та недовгий оманливий спокій. Але хіба годиться жити в молоді роки по-іншому?

Мар’яну не було ще й 25, проте він вже встиг побувати в двох вдалих походах, очолюваних князем Володимиром Святославовичем, справедливо названого в народі Великим. То був його зоряний час – махай шаблюкою заради Рюриковичів, здобувай славу і заразом незлічені скарби завойованих в’ятичів та хозар, підкорюй своїй волі незговірливих бранок, а після виснажливих битв заливайся донесхочу медовухою, ядуче пряною від сліз полонених. А щоб княжа дружина в перервах поміж походами не втрачала бойового духу, швидкості та азарту, і організовували за наказом далекоглядного правителя декілька разів на рік кількаденні лови на всяку дичину.

І ось він має шанс першим вполювати таку бажану здобич, хвацько обійшовши досвідчених мисливців та старших воєвод.  Нехай біжить, тікає, плекає марну надію на порятунок це невинне звіря – так вже влаштований світ, що сильніший має владу над слабшим, а беззахисному залишається тільки підкоритися, прийнявши свою долю. Ще трохи, і він випустить влучну стрілу в це руде гнучке тіло, яке вже помітно сповільнилося, притомившись пробиратися крізь густі хащі та колючі чагарники, заганявши цим шаленим темпом не лише себе, а й відданого вороного товариша, що рясно стікав потом, намагаючись догодити господарю.

- От вперте та капосне, ніби та синьоока Божена, що морочить голову вже з півроку, не підпускаючи до себе, однак і геть не спроваджуючи, - говорив стиха, напружено вдивляючись у все густіші соковиті зарості, що поступово насувалися на нього зусібіч. – Та де ж ти, ласочко, хіба думаєш втекти? Дарма, ось спершу тебе виманю, а потім і ту гонорову дівку дістану, байдуже, що батько в неї заможний та пихатий, ми теж не ликом шиті, свого не подаруємо… Ну ж бо, голубонько, покажися…

Мар’ян стояв на узліску, щедро освіченому ласкавим літнім сонцем, що вже налагодилося котитися до заходу. Легка сорочка пристала до молодого дужого тіла, скуйовджене русяве волосся падало на очі, однієї рукою він стримував розігрітого бігом коня, іншою нетерпляче стискав дугу лука. Парубок пильно вдивлявся в лісову гущавину, прагнучи вловити щонайменший порух. Враз позаду нього щось тріснуло, ніби хтось необачно наступив на сухе гілля. Молодик притьмом обернувся, закидаючи на плече лука і на ходу витягаючи довгу стрілу. Та нічого й нікого він не побачив – неподалік все так же непорушно бовваніли могутні столітні дуби та ясени, розбуялі кущі ледь перебирали дрібними листочками, ніжачись від теплого подиху вітерця, а безтурботні метелики нечутно пурхали у пошуках духмяних лісових квітів.

- Сховалася? - Мар’ян усміхнувся, зіскакуючи з коня і міцніше притискаючи до себе зброю, - ну й завела ти мене в глушину, та гадаю, ти того варта! Чим більше вимучиш, тим солодшою буде нагорода, еге ж?

Він не роздумуючи пірнув у смарагдову гущавину, що вдало прихистила спритну втікачку. Гілля не забарилось із відповіддю на непрошене вторгнення, пружно б’ючи хлопця по обличчю та плечах, дряпаючи засмаглу шкіру та відчайдушно чіпляючись за одяг. На мить чоловіку здалося, що вдалині промайнула тінь невловимої лані, і він ще запопадливіше став продиратися вперед, злегка нахиливши голову, щоб вберегти очі від всюдисущих колючих галузок. Він втратив лік часу, борсаючись у в’язких нетрях, та все одно пробирався далі, зціпивши зуби й затамувавши подих. Нарешті зарості порідшали, пропускаючи до вологої землі косі надвечірні промені, й Мар’ян побачив невелику чепурну галявину, що причаїлася посеред зеленавого моря молодого зілля.

Юнак, зробивши декілька широких кроків, враз опинився на затишній поляні і захоплено роззирався довкола, не полишаючи надії вистежити врешті-решт свою невтомну втікачку. І яким же був його подив, коли він таки помітив її вигинистий стан, наполовину прихований крислатими деревами, які росли на околиці галявини.  Він, намагаючись ступати якомога тихіше, рушив назустріч рудій красуні, намацуючи рештки стріл, що вціліли після його нерівної боротьби з лісовими нетрями. Ось до неї залишається три кроки, два, один і… Мар’ян завмер, так і застигнувши із піднятою ногою. Його втікачка враз зникла, а замість неї прямо навпроти нього стояла і усміхалася дивна статна дівчина з зеленявим волоссям і жовтувато болотяними очима.

- Ох і затятий ти, козаче, - мовила мелодійно, ледь ворушачи ніби налитими вишневим соком губами, - вже як з пів століття мені таких біснуватих хлопів не попадалося, все якісь слабаки та ледарі, а ти навіть здивував своєю запопадливістю! – вона з цікавістю оглядала отетерілого молодика, неспішно обходячи його навкруги. – То як, впіймав, що хотів?

Мар’ян, що спершу було забув навіть як дихати, проморгався, приходячи до тями, і собі з інтересом витріщився на невидану досі істоту: