Розділ 2

Вечеряти вони пішли до ресторану в невеличкому містечку, навколо якого й розташовувались численні садиби — великі й не надто, але обов’язково на два поверхи та з дуже похилим дахом, маленьким затишним двориком, тином, яскравими квітами, серед яких Агата упізнала лише троянди, та особистою криницею.

Саме пішли, а не поїхали, і Агата подумки з сотню разів вилаяла усі ці «вгору-вниз і знову вгору» по гальці та калюжах, що, за словами місцевих, не висихали навіть влітку.

За декілька хвилин до початку мандрівки у напрямку ресторану нарешті перестало лити з неба. Як виявилось, усі дощі тут — несподівані. Світить сонечко, співають лісові пташки, кукурікають півні, по-місцевому когути... Агата не чула таких звуків з дитинства. Аж раптом на якусь з найближчих вершин осідає хмара і звільняється від безлічі кубів води, які несла кудись, та, мабуть, втомилася та залишила тут. В цьому місці взагалі дивовижно забувались епізоди поточні, проте згадувалось минуле — веселе і не надто. Хто яке надбав. А ще виникало нестерпне бажання проаналізувати події давні, віднайти причини тих чи інших вчинків, якось виправдатись.

Чого це вона? Адже йде веселитись? Господар садиби обіцяв.

«Агато, в такому місті? Чи ти при своєму розумі? Там, певно, і адекватної музики немає, і відповідного товариства бракує».

І все ж вона намагалась посміхатись, переступаючи на височезних підборах через ще одну калюжу невідомої глибини, яку краще не виміряти навіть випадково. Фаня, котрий незворушно підтримував її попід руку та намагався хоч якось запобігти псуванню справжніх босоніжок від Гуччі, вже заплямував свої світлі рожеві штани. Агата ж вбралась у яскравий шифоновий комбінезон і помітну дорогу біжутерію. Цього разу коштовні прикраси на відпочинок вона не брала, і правильно зробила. Агата завжди прислухалась до своєї інтуїції. Тобто, тепер прислухалась, а от у юності… Вона могла б не наробити купу помилок, якби хоч трішки думала головою.

«Припини це, Агато, і негайно. Що зроблено — не повернути».

— Вас… Пане Василю, — виправила себе Агата. Чому не зробити приємне добрим людям, якщо вже тут так заведено? —  Ще далеко?

— Що ви, дорогенька! У нас не буває далеко. Тут усе поруч. Якщо не за тим горбком, то за іншим, — життєрадісно відповів господар садиби — невеличкий на зріст, добряче пузатий, проте веселий чолов’яга років п’ятдесяти.

— Горбочок — це… гора? — запитала Агата і ледь не загрузла підбором у черговій ямці.

— Еге ж! — підхопив її під іншу руку Василь та одразу відпустив, та ще й перепросив. Ввічливий.

Агата упіймала погляд Фані, сповнений трагічного смирення, і зітхнула.

— Зрозуміло.

А ще подумала, що при першій же нагоді поїде звідси кудись інде, де можна пересуватись без злетів та падінь.

В міру наближення до мети їхня процесія привертала все більшу увагу. Спочатку сусіди по садибі підглядали за ними з-за тину. Потім продавці ярмарку, забувши про крам та покупців, активно оцінювали барвисту компанію, і нарешті чиясь малеча поцікавилась у бабусі з коштуром:

— Сьогодні якесь свято?

— Та ні, — так само голосно мовила старенька, — то, мабуть, гості зі «столиці». Чи якісь важні приїжджі. Може з райцентру, чи що?

«З райцентру? Дожилася!»

Коли вони нарешті переступили поріг дерев’яної будівлі, Фаня дістав з кишені білосніжну хустину та промокнув чоло. Василь відреагував миттєво.

— Сказати, аби увімкнули кондиціонер?

Попри яскраве сонечко, на вулиці було заледве двадцять градусів тепла, і Агата у своєму шифоні почувалася не надто комфортно.

Чому вона не натягнула джинси? Хто в такому місці оцінить її одяг від Валентино? Мабуть, вона згадувала Мальдіви, коли обирала вбрання для сьогоднішньої розваги.

— Думаю, що поки що не варто, — відповіла Агата. — Проте, дякую, що запропонували.

— У пані такий вишуканий акцент! — поруч опинився молодий чоловік з несподівано приємною зовнішністю. Здається, він сидів поруч зі столиком, до котрого їх підвів Василь. Парубок виглядав молодшим за Агату, та вартував певної уваги як чоловік. Високий, симпатичний, гарно вдягнений. Вихований — на перший погляд. Що ж ще? — Ви — акторка?

«Цікаво, він упізнав, чи вгадав?»

* * *

Біляве волосся, майже як в Агати — тільки вона такого кольору домоглась за значні кошти, стрункий, трохи вищий за неї, що вже непогано при її чималому зрості, обличчя приємне, усмішка білозуба, тільки надто широка… Здається, вона поспішила з висновками щодо чоловіка. Парубок.

«Не всі ж можуть виглядати як Недан».

— Пані тут відпочивають. В тому числі від залицяльників. Сидіть собі за своїм столиком, а у нас власна компанія. — Василь відсунув убік незнайомця та запропонував Агаті стільця. — Не звертайте уваги. Я обіцяв вам тишу й спокій, а Василь Гопко виконує обіцянки. Можете запитати в дружини. Орисю, скажи?

— Саме так, — вимовила його тиха «половинка», котра, здавалось, починала мовити тільки тоді, коли розмова стосувалась лише безпритульних собак та котів. — Тиша й спокій — головне, — завершила короткий виступ Орися, огрядна жіночка у синій сукні, барвистому намисті та з пишною косою, укладеною короною.