Розділ 35

Повернення до Віолетти

Я повільно йшла красивою широкою вулицею, повністю усвідомлюючи, що саме я накоїла.

Віолетта витрачала на мене свій час, навчала премудрощам, ділилася найціннішими знаннями, а натомість попросила лише трохи почекати. І що? Я абсолютно не виправдала її очікування.

Сумні думки, здавалося, осідали на мої ноги важкими гирями - кожен крок давався з великими труднощами. Я колупала ногами пил, намагаючись кожен раз відірвати черевик від дороги. Втупившись в темний асфальт, я не помічала нічого навколо - ні теплого сонечка, ні яскравого блакитного неба, ні рідкісних сніжно-білих хмаринок. Погода воістину була чудова. Щосили щебетали птахи, пахли квіти і дзижчали бджоли.

Як би мені не хотілося ще довше розтягнути свій шлях, я все ж в кінці кінців опинилася біля хвіртки Віолетти. Хотіла постукати. Потім прислухалася. Дивно, жодної магічної істоти в цьому будинку немає. Я могла сказати це зі стовідсотковою впевненістю - що-що, а відчувати силу на відстані я навчилася, ще переймаючи досвід у бабусі.

Прощупала будинок на предмет будь-яких заклинань. Ні, все чисто. Дивно, вона на мене зовсім не чекає?

А чого чекати-то? По хорошому я вже мала закінчити свій іспит і займатися підготовкою до свого повернення. Але я ж вважала за краще втекти. Тому тепер мені потрібно займатися пошуками Віолетти. Знайти її, використовуючи заклинання пошуку, не вдасться - хитра відьма не раз провертала зі мною такі штуки. Значить, доведеться ніжками.

Я бадьоро розвернулася і попрямувала до нашого дому. Підбадьорилася. Момент пояснення з Віолетою відтягувався. З чого радіти б, здавалося? Все одно доведеться подивитися їй в очі, але трохи пізніше. Але я, як дурна школярка раділа тому, що вчитель затримується на урок.

Бабусі вдома не виявилося. Але заклинання пошуку спрацювало на ура і через хвилину я вже була на шляху до дому Тамари.

Мої любі родички пили чай в альтанці в саду. Моя поява не залишилася непоміченою. Та й чи можна взагалі щось приховати в цьому світі? Маю великі сумніви.

- Сідай, онучко, - сказала бабуся.

Тамара тут же посунула матеріалізовану з повітря чашку із зеленим чаєм.

«Ти диви, знають-таки мої уподобання,» - посміхнулася я про себе. Це було дуже приємно. Я була рада, що тут я була щільно оточена родичами, такими рідними людьми і в той же час такими незалежними. Кожен з них сам по собі був досить сильною і цікавою особистістю. З ними мені справді пощастило.

- Розповідай, як справи твої? - почала розмову Тамара.

- Добре, - сказала я і задумалася, а чи так воно є. Начебто і непогано, але безумовно може бути і краще.

- Як там ваші уроки з Віолеттою? До речі, як вона сама? Давно не заглядала в гості, - бабуся надпила ковточок чаю.

Тааак, значить Віолета і тут не з'являлася. І де ж мені тепер її шукати? Образилася на мене і ховається?

Вирішила зізнатися.

- Я її майже добу вже не бачила, - опустила погляд, длубаючись ложкою в чаї.

- Хм, і де ж ти була? - бабуся підняла на мене цікавий погляд. - Втім, можеш не відповідати. - розсміялася. - І так зрозуміло, де ти ще можеш бути.

- Іспит здала? - втрутилася в розмову Тамара.

Я опустила голову ще нижче.

- Ні. Поки ще ні.

- Ого, вона що тебе без іспиту відпустила? - вигукнули обидві відьми в один голос.

А потім бабуся додала:

- Віолетта ніколи ні для кого не робила такого виключення. Всі наші родичі проходили через це - і сильні, і досить посередні. Виходить, ти у нас особлива, якщо вона зробила для тебе такий виняток.

З моїх очей на білу мереживну скатертину закапали сльози.

- Сонечко, ти чого? - піднялася з-за столу бабуся, обняла і почала гладити по голові.

А я ось прямо зараз відчула себе тією маленькою дівчинкою, яка колись прибігала до бабусі зі своїми дитячими проблемами - батьки насварили (нехай і за діло) або посварилася з Меган. Ось тільки зараз привід був трохи серйознішим.

- Я втекла перед самим іспитом, - захлюпала я носом.

- Ну, не переживай. Розхвилювалася. З ким не буває, - втішала Тамара. - Поговори з Віолеттою, і вона призначить тобі інший час.

- Не можу, - все ще розмазуючи сльози, прошепотіла я.

- Іспит здати не можеш? - запитала бабуся. - Чим же вона тебе там так налякала?

- Віолетту знайти не можу, - зітхнула я.

- Цілком може бути, - промовила Тамара. - Віолетта у нас дама з характером. Значить, почекай. Перегорить - з'явиться.

- Не можу я чекати, - так і хотілося тупнути ногою.

- Це раптом чому? - брови у бабусі вигнулись дугою.

Я знову зітхнула. Я ж не розповідала родичам про те, що моє повернення може бути цілком реальним. Навіть не знаю, як вони до цього поставляться. Може, відпускати не захочуть. Я хотіла їм сказати в останню хвилину, коли ми з Віолеттою повністю підготуємося до всього. Забобонна, ніби. Але тут, мабуть, доведеться розповісти.

- Мені скоро потрібно буде повертатися до Майклу. З інформацією, яку знає тільки Віолетта. А її немає. Я була у неї вдома. Тут її теж немає. І де знайти, не уявляю.

- А що за інформація потрібна твоєму хлопцю? Можливо, ми зможемо допомогти? - Тамара поклала руки на стіл і подивилася на мене.

- Ви не зможете. Це точно, - я все ще не відривала очей від скатертини. І потім знову перейшла на шепіт, - Я скоро буду повертатися.

Якби поруч вибухнула комета, вона і то б наробила менше шуму. Чашки полетіли зі столу. Дах альтанки підскочив в повітря. Рослини враз втратили своє листя, голі палиці стирчали з землі - секундний ураган забрав все інше. Бідна біла скатертина зависла на дереві метрах в двадцяти від залишків альтанки.

Подив відьом був справді великим.

- Ну, я, звичайно, думала, що колись це станеться, але не думала, що так швидко, - бабуся задумливо почухала лоб.

- А це взагалі можливо? - з недовірою запитала Тамара. - Наскільки я знаю, виходу звідси немає. Інакше, всі вже б моталися туди - сюди.