Глава 1.

Було дуже темно та сиро. Під ногами хлопчика голосно хлюпала вода, очі молодика були зав'язані, а в голові роїлася лише одна думка: Де я? Як я сюди потрапив?
Незрима рука зупинила хлопчика:
- Стій тут, ми вже прийшли – сказав перший голос
- Ви хто? - Запитав хлопчик
- Тобі не потрібно цього знати – відповів інший голос
- Ви мене вб'єте? – з жахом запитав хлопчик
У відповідь два голоси лишень розсміялися. 
- Напевно, я у величезному приміщенні… - почав міркувати про себе хлопчик, під ногами вода, холодно, голоси невідомих роздаються відлунням … Де ж то я? У катакомбах? Але звідки вони у нашому місті? Можливо це занедбана шахта? А можливо…
Роздуми хлопчика перервали ті самі два чоловічі голоси, хлопчик не міг зрозуміти звідкіля вони долинають, але чудово чув, про що говорять їх власники.
- Ну ось, а ти боявся, бачиш, як все гарненько вийшло, - сказав перший голос.
- Сам знаєш не часто таке трапляється, я би ніколи на таке не погодився, але гроші потрібні, хочу влітку на море за кордон злітати, - відповів другий
- Щоб і надалі все окей було, треба робити тільки так, як я скажу, все зрозуміло? - запитав перший голос
- Добре, добре, - залепетав інший - Ось тільки якось страшно мені ... не зрозумію, чого.
- Малого злякався? А може щурів боїшся? - зареготав перший, - Боятись нічого - ми тут одні, - відповів перший голос.
- Не щурів... передчуття погане… напевно, ти маєш рацію, тут більше нікого немає - сказав інший голос
-  Ми свою справу зробили. Дочекаємось головного і все! Привіт мільйони! - надихаюче заявив перший голос

- Отже, сюди ще хтось приїде? Але хто і навіщо? - почав панікувати хлопчик, - Хоча, навіщо я питаю?Все зрозуміло: вони хочуть мене вбити ... Потрібно спробувати вибратися звідсиля, але як? Що робити? Що робити?
Тремтячими руками хлопчик стягнув пов'язку з очей. Власників «голосів» видно не було. Покрутивши головою у різні боки, він зрозумів, де знаходиться – це був каналізаційний колектор занедбаної водонасосної станції, її закрили ще за часів совка. В усьому місті відомо, що сюди приходять безхатьки у пошуку ночівлі та відпочинку. «Голоси» мали рацію, сюди і справді ніхто не захоче зазирнути. До міста далеко, щонайменше кілька кілометрів. І від цієї думки хлопчику стало ще страшніше. 
- Що робити? Що робити??? Я не хочу вмирати! Не хочу…
Раптом хлопчика неначе осяяло. 
- Тут мають бути сходи!
Озирнувшись ще раз хлопчик побачив сходи за десять метрів від себе, вони вели кудись вгору, у невідомість, але це був єдиний шанс на порятунок, як здавалось втікачу.
Ніс хлопчика вловив запах їдкого тютюну. З такого тютюну зазвичай роблять найдешевші цигарки, тютюновий дим був настільки огидний та їдкий, що знадобиться декілька годин, щоб остаточно позбутися цього настирливого запаху, у разі якщо Ваше волосся або одяг встигли пропахтися запахом цього дешевого виробу.
- Вони палять! - зрадів хлопчик, - у мене буде кілька хвилин, щоб спробувати втекти!
Новоявлений «втікач» почав потроху рухатися до сходів, намагаючись не видавати зайвих звуків, щоб не привернути уваги викрадачів. Сходи не вселяли довіри, якщо їх можна було так назвати, скоріше, це були просто зігнуті прути, які встигли добряче проржавіти, вони були дуже брудними і від чогось мокрими та слизькими, вкритими незрозумілою субстанцією, яка за своєю консистенцією дуже нагадувала слиз. У будь-якій іншій ситуації «втікач»  ніколи би не доторкнувся до неї, але тільки не зараз, адже на терезах було його власне життя. Раніше «втікач» бачив подібне лишень у фільмах: відважні хлопчаки, які намагаючись врятуватися від викрадачів та переслідування стрибали через височенні паркани, стрибали з вікна третього поверху, перепливали вплав річки, але тепер настала і його черга. Адже це єдиний шанс втекти, і він неодмінно ним скористається.
Шлях догори був нелегким, ноги постійно зісковзували з прутів, які виконували роль імпровізованих сходинок, на руках залишалися слиз та іржа, від страху тремтіли руки, і це тремтіння передавалося всьому тілу, що лише сповільнювало шлях нагору. Вибравшись догори, хлопчик побачив інший, але більш світліший каналізаційний колектор, в кінці якого марило біле світло.
Забувши про небезпеку, хлопчик на весь голос крикнув:
- Це  вихід!
І тут же зрозумів, що цим він видав себе.
Знизу пролунали «голоси»:
- Ти це чув? спитав перший голос, - Що це було? Це десь зверху.
- А де пацан?? Я його не бачу! - Крикнув другий - Ми його проґавили! 
- Ти дибіл! Я казав тобі - треба палити при пацані! Нам за це бошки відкрутять! -Почувся голос першого.
Зрозумівши, що його пропажу помітили, втікач, не втрачаючи жодної секунди кинувся вперед, шлях у колекторі здавався йому нескінченним, це було схоже на жахливий сон, в якому ти тікаєш від переслідувачів, а твої ноги стають млявими, перестають тебе слухатися, а секунди здаються вічністю. «Втікач» судомно повторював:
- Аби лишень встигнути! Аби дищень вистачило сил!
Він біг наче востаннє, наче іншої такої можливості вже просто не буде.
Добігаючи до омріяного світла, хлопчик почув «голос» позаду, там, де знаходилися сходи, якими він щойно дерся.
- Пацан тут, лізь сюди! - закричав перший голос
На секунду хлопчика паралізувало від страху. В цей час «голос» дуже швидко наближався до нього. Відстань між ними скорочувалася з кожною секундою.
Скинувши заціпеніння, втікач знову кинувся вперед, але незабаром зупинився. Попереду дороги не було, але й не було сходів. Хлопчик стояв посередині колектору, що різко обривався. Попереду виднілося синє небо і  верхівки дерев, а знизу він побачив лише воду у відстійниках, які за своєю формою нагадували  басейн з міського аквапарку. Раніше тут очищали воду для повторного використання. Пізніше станція закрилася, але на диво хлопця вода у відстійниках не всохла, її було так багато, наначе хтось обачливо її зберігав.
«Голос» наближався. Хлопчику було дуже страшно, але долаючи свій найбільший страх у житті - страх висота, втікач прийняв єдине, як тоді йому здалося правильне рішення: Стрибати!
Позаду почувся крик:
- Стій! Що ти робиш? Придурок! Не смій!
Але «втікачеві» було вже байдуже, він вже летів у невідомість…