Примарний байкер

У пабі цього вечора було мало людей. Чи то група, яка мала сьогодні виступати — кавер банда на "Король і Шут" — мало кого цікавила, чи то просто в будень мало хто хотів бухати проти ночі, а потім з похміллям плестися на роботу. Звісно, типові для такого місця запахи старого прокислого пива та немитих спітнілих тіл, густо приправлені запахом тютюну, нікуди не поділися. Доводилося терпіти або звикати. Вузькі столики з нефарбованої деревини, такі ж вузькі лавки та проходи між ними, ніби клітки у старому зоопарку, — все це дратувало та нервувало мене, як особу, схильну до клаустрофобії. Найбільше мене дивувало, як товстий та високий Вітько, так схожій на Портоса з "Трьох Мушкетерів" Дюма, взагалі міг тут протиснутися та прилаштуватися, та ще й почувався досить комфортно. Вітько, мій колишній товариш за тусовкою місцевих готів, як в нас називали збіговисько нечисленних місцевих неформалів, був тут постійним відвідувачем. Я, як естет та типовий "книжковий хлопчик", таких злачних місць зазвичай уникав. Не знаю, чому Вітько захотів провести нашу "ділову" розмову саме у цьому місці та у таких обставинах, але з цим довелося змиритися.

— І як тобі у новій тусовці? Не сумуєш за нашим Блек Сіті Батс? — спитав я.

— Іноді сумую, — зітхнув Вітько. — Але все змінюється. Життя змінюється. Смаки змінюються. Коло друзів теж. І дівчата.

— І як тобі нова дівчина? Це ж, здається, вона тебе втягнула до байкерів?

— Вона, не буду заперечувати. Але розумієш, як тут? Байкери — вони такі, прості романтики. В них все по-справжньому: якщо дружиш з ними, то душу за тебе положать та останню сорочку віддадуть. А в нас було зовсім не так. Коли мені буле зле, коли я запив… Всі тоді від мене відвернулися. Ангеліна від мене тоді пішла та розповіла всім, що я торчок.

— А це ж була неправда?

— Це м'яко сказано. Не знаю, навіщо вона всім збрехала. Та Бог їй суддя. Будеш у Німеччині на Готік Треффен, передай їй вітання.

— Неодмінно. Як же ти зіскочив?

— Ну якось так. Познайомився у пабі у Києві. Я туди поїхав погуляти, а вони там відпочивали. Слово за слово, так і втягнувся до них. Прийняли мене до себе. Навіть мені перший мотик позичили. Бо якійсь товариш в них помер від серцевого нападу. Вакансія в них виникла. От мене й взяли.

— Дай-но вгадаю, а чи не тому товаришу належала та дівчина, з якою ти зараз, так би мовити, у стосунках?

— Ну можна й так сказати, а що? Вміє вона по мізках їздити, якщо грубіше не сказати. Що вдієш. Жінки, вони такі. Це розплата. Ми кохаємо їх тіла, а вони — наші мізки. Гармонія!

— Ти вже говориш, як вони! Як то кажуть, з ким поведешся. Багато в собі змінити довелося? Тільки чесно!

— Та не так вже й багато. Дивися: чорні шкіряні штани як носив, так і ношу. Хіба що плащ змінив на косуху, а капелюх — на бандану. А байк на мотобайк. А так все, як було.

— А готик-рок на старий рок, — додав я.

— Ну щодо готик року, мої його шанують. Сістерз оф Мерсі, Зе Мішн,  Джой Дівіжн, Ворлд оф Скін, Баухауз, Сванз, Зе Кьюр, та навіть Розетта Стоун та Клан оф Ксаймокс у них іде на ура. Та й нью-вейв вони шанують. Депеш Мод із зе бест. Ну російського року в них значно  поменшало. Натомість готик року та металу у них побільшало. Недарма ж наш байк-клуб називається "Лицарі Чорної Троянди". Всі тут люблять фентезі.

— Гадаю, це твоя заслуга? 

— Не без цього. Я їм нічого свого не нав'язував. Саме якось склалося. Вони ж хлопці прості, кажуть все, як є. В них же вибору раніше не було, а тут я познайомив їх зі зразками цікавої та якісної музики, от і поїхало.

— До речі, твоя пасія повертається із вбиральні. Ось чого не можу зрозуміти, що ти такого у ній знайшов? Що у вас спільного?

— Ну як… В неї довге чорне волосся, і в мене довге чорне волосся, я товстий, вона товста. Я люблю любощі, вона любить любощі, я люблю поїсти, вона теж любить, — Вітько засміявся зі свого жарту та глузливо витріщився на мене.

— А якщо серйозно? Ким вона працює?

— Манікюрницею. Бо в копірайтерів нині справи — сам знаєш. Кепські…

— Отже, ти зараз у неї на утриманні?

— Майже. Але це тимчасово.

— Ну звісно...

Пані, про яку йшла мова, повільно підійшла, ніби пропливла до нас, похитуючи стегнами, та сіла поряд з Вітьком, тут же охопивши його шию пишними руками. Вона дуже нагадувала відьму Солоху, як її описував Микола Гоголь: невисока на зріст, вся пишна, статура у формі груші, величезні округлі стегна, круглі плечики та пишні груди, які ледь не вивалювалися з вирізу чорної сукні. Кучері чорного волосся спадали по плечах, розвіваючись, як стебла ковилу. Кругле обличчя світилися щастям від того, що вона була з Вітьком. Вони поряд виглядали настільки схожими, ніби близнюки. Її живі карі очі уважно оглянули мене з ніг до голови та ніби обпекли: було в них щось відьмівське, потойбічне. У цих очах відчувалася сила та пристрасть. Коли Вітько розповідав, яка пристрасна його подруга, скільки у ній енергії та завзяття, він не брехав. Але була у цьому й темна сторона — часті перепади настрою та регулярні сварки на рівному місці. Навіть такий флегматичний та спокійний хлопець, як Вітько, не витримував та шукав прихистку у друзів на день-два, поки його подруга охолоне та змінить гнів на милість.

— О, привіт, хлопче, — дівчина звернулася до мене, оглядаючи з ніг до голови. Від її колючого погляду мені стало моторошно. По тілу пробігли мурашки, а в горлі стислося.

— При… привіт, — я намагався опанувати себе, бо якось незручно, що зніяковів від погляду дівчини.

— Ілоно, це мій давній друг, Кирило, — представив мене Вітько. — Запросив його, щоб поговорити щодо роботи.

Ілона хмикнула, насупилася і знову пильно глянула на мене, ніби розлютилася, що увагу будуть приділяти не їй, а якомусь там другу.

— У мене є цікавий проєкт — прорекламувати нову онлайн гру, — нарешті перейшов до справи Кирило, — Але щоб було креативно. Ну там тексти написати, рекламу запустити. Платять добре, але ідей у мене забракло. Втомився я. Тож думав тобі запропонувати. Гроші розділимо. Замовлення хороше. Ти б його просто так не отримав.