Частина 15

§§§

Віоріка під’їхала до офісу в якому пропрацювала кілька років й вже на автостоянці відчула себе учасницею дурного розіграшу — поряд з будівлею дійсно стояла знайома машина Ольги. На стільці у приймальні директора лежали сумочка та косметичка подруги. На додачу, так би мовити, до повного комплекту, коридором пробіг живий-здоровий Андрій(!). Віоріка зупинилася, видихнула й попрямувала далі, витрачаючи всі сили на те, аби привітно спілкуватися з колегами, які щиро вітали її з…одужанням! Дівчина кивала, посміхалася й ледь стримувала істеричний сміх, слухаючи співчуття щодо  її «важкого перебігу коронавірусу»! Та у неї  нині така «хвороба», що той коронавірус, якби дізнався, сам би від сорому об стіну вбився!

Знайомий кабінет, стіл, комп’ютер. У шафці залишки цукру й кави, шоколадка, на столі тека з кількома робочими макетами останнього замовлення. Дівчина сіла, розгублено окинула поглядом своє робоче місце, розсіяно привіталася з керівником, що заклопотано проскочив повз. Все було як завжди і… одночасно зовсім не так. Знайомі речі викликали інші емоції, інші відчуття. Віоріка на мить закрила очі, бо спіймала себе на тому, що відчайдушно мріє, аби всі її пригоди були лише  вигадкою, дурним сном. Вона старанно спробувала уявити, що вона дійсно вийшла з лікарняного й  це лише звичайний робочий день. Неспішно зробила чаю, відкрила потрібні програми, почала щось створювати у векторі, намагаючись згадати, що саме її дратувало в останньому замовленні... Здібностей для самообману вистачило Віоріці рівно на дві години. Потім вона не витримала й вислизнувши з кабінету почимчикувала у приймальню, до Ольги.

Цього разу подруга була на місці.

—Віоріко! Я так рада, що ти… повернулася! — здригнулася, проте автоматично-професійно усміхнулася Ольга. Щоправда, тій усмішці помітно не вистачало ознак усмішки Дюшена — очі подруги зовсім не сміялися. Їх вираз більше пасував би наполоханому, загнаному в кут кошеняті.

—А вже як я рада, ти навіть не уявляєш. А ще впевнена, що ти бажаєш мені дещо розповісти, — примружилася Віоріка, уважно розглядаючи подругу та опускаючи погляд на її срібний ланцюжок. — Пішли вип’ємо кави.

—Так, мабуть…Пішли, — опустила голову дівчина й слухняно встала.

Вони мовчки вийшли з кабінету, спустилися сходами, вийшли з будівлі. Ольга почимчикувала до кав’ярні, купила холодну каву, а потім, нервово крутячи в руках стаканчик, направилася до їх улюбленої лави під розлогим кленом. Віоріка пройшла за нею, почуваючись чи то катом, що веде жертву на плаху, чи то дуелянтом, який планує отримати справедливу сатисфакцію.

—Отже, ти мене принесла в жертву? Як ягнятко? — прямо спитала дівчина, присівши поряд з Ольгою. Вправлятися у дипломатії  у неї зараз не було ані сил, ані бажання. 

— Я не хотіла… Він мене змусив…— подруга вхопилася за свій стаканчик, як за рятівне коло.

—Степанович?

—Угу…

—І хто він у нас, окрім шановано-кумедного співробітника?

—Чугайстер…

—Добрий до людей, але поїдає мавок і нявок, — згадала Віоріка прочитане у книжці Водяника. —То ти таки мавка?

—Так.

—Яка саме?

—А це має значення? — ще нижче опустила голову дівчина.

—Мабуть, ні… Мдя, один – нуль на користь Яроша, — пробурмотіла Віоріка, яка до останнього відмовлялася вірити у його версію. Навіть наявність в офісі Ольги та Андрія (щоб його чорти вхопили! І бажано справжні!) ще можна було списати на якийсь розіграш. Жорстокий, проте звичний, людський. Але ж ні, отримай розпишись — у поясненнях одразу сплив «чугайстер»…

—Кого? — здивовано кліпнула на неї Ольга.

—Не важливо. А чому, якщо ти мавка, той Чугайстер тебе не з’їв?

—Він не зобов’язаний мене їсти. То колись було так. Проте зараз ми можемо відкупитися, а іноді, навіть, співпрацювати… Він вже давно відійшов від правил та облаштувався у місті, збираючи данину, — знизала плечима Ольга, знову опускаючи погляд.

—І навіщо йому данина людьми?

—Не людьми… Там інше… Але я… я справді не хотіла, аби ти загинула! — підняла вона благальний погляд на подругу.

—Ага, а покатала мене Україною, виключно за компанію. Цю казочку я вже чула. От тільки про чорне срібло, яке ти мені підклала, ти забула розказати. А воно якось не дуже вписується у таку добру теорію.

—То не я! То він! Я навпаки, доклала тобі в рюкзак квітку з Девіч-гори! Я заради тебе туди їздила тихцем від усіх, ризикувала життям! Зробила все, аби ти вижила! Справді! Все, що змогла! Ти мала всі шанси, якщо вже тобою зацікавилася сама Дану.

—А що тобі заважало мені розказати про ту Дану? Та хоч щось про світ Наві! — розгублено спитала Віоріка, розуміючи звідки «ноги ростуть» у її порятунку. Тут Ярош не вгадав, врятував її не сліпий випадок, а дуже навіть зряча подруга.

—Спочатку я думала, ти елементарно не повіриш. А потім…, потім подумала, що ти й сама багато чого знаєш…

—Та звідки?! Звідки я маю знати про якусь прадавню богиню, якщо я й в чортів ніколи не вірила!

— Але ж вона тебе вела! Хіба не дякуючи їй ти дізналася про Зелений амулет? Про нього знають далеко не всі зі світу Наві, а людьми втрачено цей секрет майже тисячу років тому. А ти його майже зібрала під час наших подорожей! Тобі не вистачало лише однієї квітки, аби попри дію чорного срібла, втриматися у цьому світі! І ти втрималася, навіть тілесну оболонку зберегла, бо ж зараз ти майже реальна, попри те, що вже точно не людина.